Землі вичісую волосся,
колтун трави з граблів виймаю...
...Про що в цій повісті ішлося?
Про те, що все колись минає?
Приймай, кажу я, чи зрікайся –
усе однакова морока.
...Змети ж подрібнені дзеркальця –
бо ще комусь потраплять в око...
Коли зростаєш – тиснуть шати,
пече розжарене повітря.
Так важко шкіру полишати,
її здираючи об вістря
нових часів, ідей, стосунків!..
Душа моя, дівча цибате,
пестлива мрійниця, ласунка –
ми звикли в полум’я стрибати...
Десь по річках принишкли мавки,
день відцурався від галявин,
в усі старенькі добрі мапи
чорнильні, чорні в’їлись плями...
Музика грав нам щось угорське,
співзвучне темі і моменту,
та хазяям набридли гості,
і час нагадував про ренту.
І я стискала білі пальці,
Нехай болю не бачать люди...
…Приймай, я знаю, чи зрікайся –
усе ж болючіше не буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13506
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.04.2006
автор: Вировець Лариса