Минають дні, минають ночі,
А я все бачу твої очі…
Ми знову поруч і далеко,
Немов би в небі дві лелеки
Завжди летять у різний бік.
Чомусь цей знову дивний збіг
Сумних обставин, прикрих тем,
Чомусь по різному ростем:
Я ж наче знов росту угору,
Підкорюю високі гори,
Сумлінно йду я до мети!
А ти чекаєш з висоти
Коли ж я доросту до тебе
І зрозумію, що на небо
Я можу легко долетіти,
Треба лиш сильно захотіти!
А я до інших вирушаю,
Летіти вверх не поспішаю…
Але чому, чому це так?!
Невже слабак я і простак?
Чому з тобою буть не можу?
Невже себе не переможу?
Цей світ я ж якось переміг,
Для себе все зробити зміг,
Невже для тебе не зроблю?
Невже тебе не полюблю
Так сильно, як кохаєш ти?
Чому знов спалюю мости
До твого щастя й до мого?
Не розумію я, чого
Я знов і знов втрачаю час,
Марную знов за шансом шанс…
Мабуть це юність, це мине.
Я дуже хочу, щоб мене
Ти зачекала і простила!
Поглянь: ростуть вже в мене крила!
Март 2005.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13754
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.04.2006
автор: Философ