Не передати біль усім,
І не побачиш чи я плачу,
Аж рветься серце, коли бачу,
Паплюжать нас чужі народи,
І навіть нашої породи,
Безчестять прапор, гімн, країну...
Нащо ж родить таку дитину!?,
Що разом з чужорідним хамом,
Понехтувала навіть храмом,
Що для сліпого визнання,
Обрала краще вигнання,
Ніж жити, розвивать країну
І відбудовувать руїну,
Що залишив орел двуглавий,
І серп, і молот, комунізм...
Політики і лівий, правий
Лиш хочуть матір-Україну,
Ще більш заглибить у руїну,
Забрати латану свитину
Та голу виставить до тину,
Захлопнуть двері на замок,
Очистить совість від думок.
Яка там совість!?Вже нема...
Щоб рідну матір - за поріг,
Та то ж є непростимий гріх.
А то не просто матір дорогая,
То Українонька Святая,
Що козаки обороняли,
І кров останню віддавали
За неї; плакала й вона,
Молилась, Господа просила,
Бо знала - є у нього сила
Залишить жить її й діток,
Хоч навіть голих, без свиток.
І жила - Бог до неї добрий.
Тарас великий був хоробрий:
По тюрмах все життя провів,
І спадок по собі лишив -
Міцне, тверде, сльозливе слово,
Що викликало співчуття,
Просвітлювало сенс буття.
От тільки хто ж його читає?,
Хто слово "діда" поважає? - НІХТО,
Залишились самі, самі, самі та ще й сліпі...
Не встане Тарас із могили,
Не вкаже на вірний нам шлях,
Чужинці нам землю порили,
Засохла вже кров на шаблях...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141319
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.08.2009
автор: Андрій Конопко