Розцвітає неметена листяна ніч,
Непотрібна краса не зворушить нікого.
І в завулках з дощем, як завжди, віч-на-віч,
Вона ходить, шукаючи світла дорогу.
Виглядає когось, хто би випив той сум,
Що розкидала осінь, покинута літом,
І ні тиша дворів, ані вуличний шум
Не прикрасять махрового чорного цвіту.
Зорі небо шкребуть, місяць щез взагалі,
Самота не вражає її глибиною,
І в цю ніч, я, здається, одна на Землі,
Ще не сплю, вкрита саваном теплим спокою.
Я ненавиджу те, що роїться в думках,
Що з глибин підсвідомих тікає назовні,
Мій двійник, моє тіло – пропало у снах,
А душа ростить квіти небачені, чорні.
Ніч колись, та пройде.... І зів’януть вони,
Вмить засохнуть пелюстки зі сходом багряним,
І проміння цупке прожене мої сни,
Разом з листям опалим, вологим і п’яним...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141466
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.08.2009
автор: Парчевська Ольга