НА ПЕСЧАНОЙ КОСЕ
В веках, как в бездне, тают голоса,
которые мою будили душу.
Их отзвуки охрипшим ветром глушит
песчанная пустынная коса.
А здесь когда-то в даль текла река
и вольные в лугах бродили кони,
и капли высыхали на ладони
над пламенем, плясавшем гопака.
И льнули к золотым словам слова,
что, как костром, еднаньем душ согреты.
Тогда ещё нас не поймали в сети
и мы росли как лозы, как трава.
Где это всё?
С рекою утекло.
Коса сырою осенью пропахла.
На ней сидит кочующая птаха,
спит, голову упрятав под крыло.
И я молчу, как птица на косе.
Костёр угас и времени не стало.
И головешек тёмное забрало
хранит всё то, чем мы горели все.
Л. Горлач:
НА ПІСЧАНІЙ КОСІ
У бездні часу тають голоси,
які мою колись будили душу.
Я більше їх звучати не примушу
над пусткою пісчаної коси.
А тут колись летіла вдаль ріка
і в лозняках іржали вільні коні.
і краплі висихали на долоні
над полум'ям, що грало гопака.
Де все оте?
Рікою одпливло.
Коса піщана осінню пропахла.
Сидить на ній якась бездомна птаха,
сховавши очі й дзьоба під крило.
І я мовчу, як птаха, на косі
над вогнищем, шо вже давно дограло.
І головешок мовчазне забрало
боронить те, чим ми горіли всі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149392
Рубрика: Стихи, которые не вошли в рубрику
дата надходження 11.10.2009
автор: ksandr