Омитий піною, скелястий грізний берег,
Не пошкодований ні сонцем, ані вітром...
Травинки жодної... Під тиском атмосфери
Самотній, як і я на цьому світі.
Сліди мої його не потурбують
У гордому одвічному спокої
І тільки інколи ячання чайки чують
Химерні мушлі, кинуті прибоєм...
І б'ються об каміння темні хвилі,
Так голосно, в розпачливому крику.
Тут стільки наполегливості й сили
Клекоче й виграється споконвіку.
Я раптом закушу від болю губи
Мені і боляче, і сумно теж буває.
Нехай ці скелі гострі свої груди
Під хвилі замість мене підставляють!
Стихає море, як моя свідомість
В тривожнім сні щоночі потопає...
І хвилі давні рани марно гоять,
Вода солона тільки роз'їдає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149960
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.10.2009
автор: Парчевська Ольга