Сьогодні о 6:50 ти вбив мене. Жостко, навмисне, рішуче. Ти давно хотів цього - і сьогодні це сталося. Моє бездиханне тіло розкинулося на ліжку, яке посміхалося моєю кров"ю. Нові простирадла були скомкані, як і наші пропащі життя. Їх аромат, як і запах спітнілої плоті, ще довго літатиме в повітрі.
Ти закурив сигарету, повільно випускаючи з свого рота димових дияволів і передав її мені. Моє мертве тіло зомбованими рухами повторило твої неквапливі дії. Ідилія! Ти вбив мене, і от – я воскресла. Воскресла від твоїх п"янких поцілунків і ніжних дотиків, від твого смаку і від диму цієї цигарки, яка пожирає мене зсередини, як нещодавно пожирав і ти.
Сьогодні вночі я теж хочу померти. І я помру! І завтра. Я готова помирати щоночі!.. Помирати від твого кохання...
- Тобі сподобалось?
Чому чоловіків завжди цікавить це питання? Чому ти не можеш просто заткнути свого рота чи знову і знову цілувати мене, намагаючись приручити мій язик?
- Я ніби померла… і воскресла…
Ти залишив на моєму серці шрам. І так буде щоразу. Воно перетвориться на бойовий трофей, який, після вислуги років ти забереш собі і поставиш вдома на полицю, де воно припадатиме пилюкою і милуватиме око твоїм знайомим та родичам. І від цього нікуди не дітися.
- Не кажи так. Від кохання не помирають.
Ідіот. Не даром блондин. Бездушна тварюка, яка вкрай обмежена в сентиментах і романтиці. Що ти знаєш про кохання? Трахатися – це ще не значить кохати, клятий пацифіст!
- Помирають. Як і від передозу наркотиків. Як від ножевих ран. Як від удушшя.
- Вперше чую, щоб дівчина порівнювала кохання з убивством.
- Ми воліємо мовчати про такі інтимні речі.
І ти дивився на мене, немов дитина на якийсь новомодний пряник чи закордонну жуйку-цукерку. Та я була не солодка на смак, скоріше суміш імбиру і червоного перцю. Ти не любиш гострі страви, я – єдине виключення.
- Любов – як наркотик…
Ніби спробував фразу на смак. Смак тобі явно сподобався.
- Ти – мій наркотик.
І лише від твого погляду я могла б уже зараз померти. Але ти не ризикнув добити мене. Лише легкі тілесні ушкодження. Ман’як-самоучка з мало бюджетного трилеру.
- А давай сьогодні ти уб’єш мене?
Ти не просив. Ти не пропонував. Ти благав мене!
Я не садистка! Я хочу помирати. Мазохізм притаманний жінкам, але не черствим бездушним блондинам! Нащо тобі це? Невже ти й справді так сильно мене любиш, що хочеш померти? Люблю твої імпровізовані викиди в бік моїх безглуздих фантазій.
- Я не вбивця.
- Ти ж мене любиш?
Провокаційні питання, любчику. Ти справді хочеш почути відповідь? Дякуй Богу, що фізіологічно я брюнетка. А те, що твориться у мене на душі, то вже мої проблеми. В душі ми з тобою одного кольору. Але ти навряд чи про це коли-небудь дізнаєшся.
- Кохаю. Тому і вб’ю…
І ти посміхнувся. І весь світ в моїй плоті покрився сонячними зайчиками дивного тепла. Вони хотіли померти, і як прекрасно, що цього хотіла і я…
Ти вдихаєш їдке повітря,
А чи знаєш, що це мої видохи?
Ти вдихаєш і задихаєшся,
Ти вдихаєш і забуваєшся,
А я давлюся гіркими сльозами,
не відчуваючи як сіль роз"їдає рани,
як серце розходиться по швам,
напевно, погано залатане...
І мій кат не чує цих ридань,
не чує криків і стогіну...
А сонячний промінь зимовим ранком,
зігріває наші мертві, холодні тіла.
І тінь ще з хвилинку тремтить на стіні,
і життя вирує уже без нас.
Мої видохи стали ядом,
а твої рани - кулями смерті.
Ми вбили один одного.
Тобі вистачило і краплинки.
А мене знищила твоя сота куля.
Світанок. Без тебе. Без мене.
Ідилія.
Ми вбивали один одного коханням.
Тепер - воно вбило нас...
- Тепер я розумію, що ти мала на увазі. Я і справді помер. На мить. На вічність. Я… я був десь далеко. Десь зовсім не тут.
Я не слухала твоєї балаканини, я просто відчувала те, що пережив ти. Я теж там була – і слова тут зайві. Але блондини так люблять ці формальності. Не я це придумала, отже не мені відміняти.
- Твій запах мене збуджує…
А мій смак? Моя гіркота стане тобі поперек горла. Чекаю цього моменту.
- І яка я на запах?
- Моя.
Лаконічність – це не твій талант, любчику.
- Ти пахнеш, як… як щось таке, знайоме ще з дитинства. Таке рідне, таке тепле…
Сподіваюсь, це щось хороше. Інакше, сьогодні ти і справді можеш померти, дотепнику. Я знаю, що ти у нас майстер сарказму, але залиш свої жарти поза ліжком.
- Як вишні…
- Вишні?
Що там по Фрейду?.. Ну-ну, теж мені. Краще б уже стиглі персики чи навіть дині. Вишні. Можливо, ти все-таки справді хочеш повільно і дуже болісно, а?
- Улюблені цукерки моєї юності– вишня в шоколаді. Ти як вишневий лікер. Одна цукерка, друга, п’ята. Не можеш зупинитися, а коли спиняєшся, то розумієш – ти сп’янила собою. І тобі хочеться лише продовжувати відчувати цей смак. На своїх устах.
Якби не колір твого волосся, я могла б сміливо стверджувати, що ти часом буваєш дуже мудрим. Але, на жаль, цього ніколи не буде. Мудрість – це для жінок. А ти – блондин. І мені треба змиритися. Та твої слова. Твої фрази. Прекрасніше за них у моєму світі лише твої очі. І я люблю їх. Тому що вони завжди живі. Навіть коли ти помираєш від мого кохання, про яке я тобі навряд чи колись скажу. Скажу так, як кажеш мені ти.
- В кого ти такий розумний?
- Моя мама натуральна блондинка. А от тато – тато русявий.
- Певно, все-таки в маму.
Хай подумає, що я люблю його маму. Він же у мене такий ранимий, хоч і суцільна крига. Але кризі властиво плавитися від тепла. Певно, у нас саме такий клімат відносин.
Ти посміхнувся, ніби знав хід моїх думок. Може, і знав, але мені страшно було спитати тебе про це. Адже ти і так знаєш мене як облуплену. Колись я кохала тебе. Тепер ти кохаєш мене. Не за горами той період, коли ми покохаємо один одного. Чи остаточно повбиваємо себе і наше кохання розлетиться на сотні уламків чужих, уже нікому не потрібних мрій…
А поки що, вбий мене ще раз. Після цієї думки я остаточно зрозуміла, що ти таки телепат…
І світ розлетівся на тисячі яскравих шматочків мого дебільного серця. Що ж, зранку прийдеться встати на двадцять хвилин раніше, щоб зібрати їх всі докупи. Але це того варте, щоб убивати мій час на тебе, бо до зустрічі з тобою я не жила і не існувала в цьому бездушному світі алюзій і цнотливості, ти спаскудив мене і жорстоко убив. І я рада цьому, адже вперше у житті я щаслива…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150493
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 17.10.2009
автор: LadyInRed