Вітер кидає мені в долоні
жменьку сонячного проміння,
останнього сонячного проміння
і тихою ходою повільно зникає,
такий ласкавий, такий ніжний.
А ти навіть не дивишся у мій бік.
Та даремно я згадала про тебе -
тобі вже давно немає місця,
ані в моєму житті,
ані в моєму серці.
Легеньке золотаве листя
осідає на землю.
Хмаринки ніби ковдри на блакитному небі,
в них сяють і переливаються маривом
краплинки осіннього дощу.
Та на серці пусто і сумно:
нізким поділитися цією красою.
Є лише я та вітер,
який саме зараз дарує мені
дивну пісню невідомої птахи;
є лише я та сонце, яке ледве всміхається;
є лише я та дерева,
які плачуть листям, розділяючи мій смуток;
є лише я та хмари,
що невпинно наближають дощ;
є лише мої очі,
в яких виблискують кришталеві сльозинки,
немов дощ у хмарі, такіж непомітні,
допоки не випадуть росою на обличчя.
2001
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=15064
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.05.2006
автор: Fayr