Щось таке, схоже на есе.
Міркування тихими осінніми вечорами.
Сьогодні сонячно. Люблю сонячні промені. Вони торкаються тебе своїми теплими лапками, наказуючи не думати про погане (зараз повернутися додому, вимити посуд, за кішкою знов прибирати..). Пожовкле листя жовтувато-коричневим килимом встилає ще не промерзлу землю, вкриває потихеньку, щоб ніхто й не помітив, що осінь вже присутня на цьогорічному балу життя. Якась дитина намагається впіймати за хвіст сірого кота, що тільки що сидів під вже напівроздягнутим деревом: миттю пізніше він вже сидів НА цьому дереві. Завжди було цікаво, як це вони так швидко?..
Йду по вулиці, дивлячись на свої кеди, що сумно хлюпають по осіннім калюжам. Раптом я сповільнююсь та йду тихим спокійним поступом. Вслухаюся. За мною йдуть дві дівчинки. Трохи схожі між собою, в однакових шубках жовтуватого кольору. Ну просто Чіп та Дейл зійшли з обкладинки Космополітену для гризунів. Діалог цікавенний.
- Життя ну просто відстій! Свєтка, ну шо ти на це скажеш??
- Шо сталося, мила?
- Мені подарували новий плеєр.. Але знаєш у якому корпусі? В тупому пластмасовому!
- О Господи… Це справді відстій. А чому тобі не подарували в металевому?
- Це в тата мого спитай! Я ображена на весь всесвіт.
- Не переживай, ходімо краще поїмо суші.
Мої сині кеди по горло набралися води з останньої калюжі. Все ж таки не люблю осінь. Таку осінь. Люблю, коли сонячне проміння зігріває золоте листя на деревах, яке опадає, граючись з вітром. Він підхоплює золотих малят на свої свіжі крила та кружляє у незабутньому танку осені… Їх танець закінчується плавно та з душею, в останньому подиху чутно, як дерева сумно згадують, як були одягнуті в найчарівніші сукні сезону…
І чому людина завжди не цінує того, що в неї є? Не цінує можливості просто дивитись у небо, бродити сумними осінніми вуличками.. Просто радіти, що в тебе все гаразд (тьху-тьху-тьху через ліве). Що в тебе є дах над головою, родина, друзі. Але ж навіть інваліди та сироти знаходять частинки щастя! Чому ж ми не можемо?..
Що маєм, не бережем. Я назавжди запам’ятаю ту зиму, коли вивчила кожний квадратний сантиметр своєї стелі, валяючись з жахливою ангіною. У такі миті в голову лізуть думки : «я ладна віддати усе, враховуючи свій комп’ютер (шматок пластмаси та метала), свої дорогі речі з бутиків (купа непотрібного ганчір’я) тільки щоб у мене перестало так пекельно боліти горло.
Усе на перший погляд важливе стає зовсім непотрібним. Цікаво, еге ж?
Чи коли твоя близька людина плаче. І твоя душа плаче разом з нею. Холодними, сумними сльозами. У такі миті ти б більше за все хотів, щоб саме ця людина відчула себе справді щасливою. Людина – дуже дивне створіння. Коли у неї все о’кей, вона ставить проблеми матеріальні вище за моральні. Взагалі не помічаючи нічого доброго, що в тебе йтак вже є. «У нас таке скрутне становище – не можемо купити «Порш»!» Звісно, яке горе…
Все ж таки людству треба навчитися цінувати те, що вже є у нашому житті. Тому що гроші не замінять тобі простих життєвих радощів. Щастя не можна купити, а любов придбати.
Гроші є лише цукрозамінником справжнього щастя. Так, вони потрібні. Але все ж треба намагатися переставати «перебувати в депресіях». Час настільки швидко біжить, щоб сидіти у своїй зовсім непоганій квартирі і ненавидіти всіх лише за те, що тобі поклеїли шпалери не того відтінку.
Треба намагатися…
P.S. Цікаво, а як там той сірий кіт? Треба піти йому риби дати…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151590
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.10.2009
автор: Ramona