Я познайомився з ним восени минулого року. Гарна була осінь. Точно така ж, яку люблять звеличувати у своїх віршах поети. Золота і барвиста. Але мені було начхати на її красу – тієї восени я втратив сенс життя. Деякі втрачають гроші, невинність і мобільні телефони, а я втратив сенс. У бюро знахідок звертатися було не варто і я це чудово розумів. Тому сидів на дерев'яній лаві і мовчки пив дешеве вино.
Він просто підійшов і посміхнувся. Я подивився на нього і зажмурився. На нього було боляче дивитися. Боляче не в тому плані, що мені його було жаль, ні. Просто він світився і від цього різало очі. На ньому було старе вельветове пальто, брудні джинси та безглуздий капелюх, на полях якого залежався жовтий, зморщений листок. Поряд з ним сидів собака. Великий, рудий і такий же неохайний.
- А знаєте, все минає - сказав він і весело хитнув головою, підтверджуючи тим самим свої слова.
- Минає що? - Я автоматично наповнив пластиковий стакан гранатовою рідиною і залпом випив.
Він витримав паузу. Потім знову посміхнувся і запитав:
- Смачно?
- Нормально - я налив повну склянку і подав йому. - Спробуй.
- Дякую, я вже пробував. Мені не сподобалося.
Я остаточно зрозумів, що переді мною бевзень, але все ж таки запропонував йому сісти. З бевзнями іноді буває цікаво пити.
- Як тебе звати-величати? - Його кучеряве волосся блищало на сонці навіть яскравіше аніж листя.
- Мене звуть Джонатан. Точніше я сам себе так кличу - він перевів погляд на пса і той вмостився біля замузганого черевика хазяїна.
- Ти що американець?
- Ні. Я художник.
- Андрій - я простягнув руку. - Приємно, як-то кажуть.
- Я буду називати вас Ендрю. З вашого дозволу - його рука була холодною і слабкою.
- Називай як хочеш. Тільки не кажи мені "ви". Ми з тобою практично одного віку. Тобі скільки?
- Я не знаю. Хіба це важливо?- Він явно був не з цієї планети, але мене це тільки розчулювало.
- Та взагалі-то не дуже. Палити будеш? - Я подав йому пачку Вінстона.
- Палити? А навіщо?
- Навіщо? ... - я завагався. Дійсно навіщо? - Дурне питання. Сказав би, що не палиш і все.
Я дістав сигарету і замовк. Він напевно подумав, що я образився. І вирішив виправити становище.
- Ендрю, насправді правдиві відповіді на питання "навіщо" дуже полегшують життя. Тільки потрібно в першу чергу задавати це запитання самому собі.
Я зрозумів, що переді мною шизонутий псевдо філософ. Ну що ж, тим цікавіше.
- Джонатан, от скажи мені одну річ ... Розумієш, у мене проблема. Я втратив сенс життя. Не знаю правда де це сталося - може бути десь вдома, може в трамваї, а може бути залишив його у черговій повії під подушкою. Я без поняття де його тепер шукати. Може є якісь міркування з цього приводу? А?
- Втратити сенс життя - це до пригод. Я десь читав про це ... - він задивився на горобця, що сьорбав з калюжі. - Знаєш, Ендрю, це суттєва втрата.
- Так, я розумію. Але що ж тепер робити? Без сенсу ж ніяк! Ти ж освіти людина, підкажи що-небудь - я запустив недопалком в горобця. Він злякався і злетів.
- А нічого робити не потрібно! Якщо ти його втратив, значить перед цим ти його знайшов, логічно? - Я хитнув головою. - Ну от, значить, тепер хтось знайде твій сенс, а ти відповідно підбереш чий-то ще. Все насправді просто! Тільки не підбирай той сенс, який лежить на перехресті! Він потім не дасть тобі спокою. Тут як з грошима ... Ось ти читав роботи філософів? Ну там Сократа, Платона, Аристотеля?
- Так було діло ... В університеті побував на парочці лекцій з філософії. Цікаві дядьки наче.
- Нічого цікавого! Забудь про все, чому тебе навчали в університеті!І про школу теж забудь! - Він озирнувся, переконався, що поряд нікого немає і прошепотів - Вони всі брешуть. Все те, що написано в книгах - брехня. Тільки ти нікому про це не кажи. Просто запам'ятай. Я бачу, що ти хороша людина. Ти потребуєш допомоги ...
- Слухай це ти потребуєш допомоги! Ти ж хворий! - Я не став дослухувати це марення. - Ну що ти таке ліпиш, яка брехня? Про що ти взагалі?
- Ендрю тихіше. Не варто так переживати. Я не зможу тобі пояснити всю суть, це потрібно зрозуміти самому. І ти це зрозумієш,я знаю. Я бачу в тебе потенціал.
- Ну ти дав! ... Потенціал! Ха! Ти йолоп! Ти ши-зо-фрє-ник! Зрозумів - ні? - Не знаю чому але я страшенно розлютився. Який то брудний бомж буде вчити мене життю!
- Дарма ти так нервуєш. Хоча на початку всі нервують. І ведуть себе так само. Повір мені, всі! Плисни, будь ласка, трохи вина. - Він подивився на мене своїми сірими, вицвілими очима. Я чітко побачив у них своє відображення. Вигляд у мене був паршивий.
Я від душі наповнив склянку. Нехай п'є на здоров'я. Але він не випив. Він поставив склянку на землю і пригостив свого пса. Той не роздумуючи вилакав все до каплі. Потім облизнувся, подивився на свого господаря з подякою і знову ліг на мокрий асфальт.
- Йому холодно - пояснив Джонатан.
- Як його звати? - Я присів навпочіпки і погладив іржаву шерсть.
- Я називаю його Друг. Він ніби не проти - пес почув свою кличку і завиляв хвостом.
- Гарне ім'я.
- Це не ім'я, це визначення - з докором сказав Джонатан.
- Ну взагалі так, собака - друг людини. Все вірно.
- Ти не розумієш. Він не собака, він Друг! - З образою сказав мій співрозмовник і встав з лавки.
- Та добре, вибач я ж не знав. Не ображайся - я чомусь раптом зрозумів, що не хочу, щоб він йшов. Мені треба було з кимось поговорити. А він був цікавим співрозмовником. Хай й трохи дивним.
Він знову присів. На його черевиках засохла фарба. Жовті, сині, червоні краплі надавали їм досить цікавий вид.
- Джонатан, а що ти малюєш? - Я вже порядком захмелів, тому став добрішим.
- Я малюю світ. Іноді малюю Друга. Але найчастіше я малюю Свободу.
- А як це малювати Свободу? Я просто ніколи не вмів малювати, тому й питаю. Мені правда цікаво.
- Малювати Свободу це коли сидиш, дивишся на полотно і нічого не робиш. За тебе малює твоя фантазія. Їй не потрібні фарби, пензлі й натурник. У неї це все є. А що найважливіше - твою картину ніхто ніколи не побачить і не скаже, що вона погана. Я її ніколи не зможу продати і її ніколи не виставлять в Ермітажі. Це і є малювати свободу. Останнім часом я малюю тільки її.
Сонце зайшло і піднявся вітер. Як-то вмить потемніло. Друг встав і почав тертися об господаря, як би умовляючи його піти додому.
- А я хотів би подивитися на твої картини. Мені чомусь здається, що ти гарно малюєш. Я завжди відчуваю талановитих людей. Це мій дар.
- Ендрю, ти напевно не зрозумів. Мої картини не можна побачити. Їх не існує.
-Прикро ... Значить виходить я можу назвати себе письменником, не написавши жодної книжки?
- Звісно можеш! Якщо ти будеш їх писати у своїй голові - ти вже будеш письменником. Ти теж зможеш казати, що ти пишеш про Свободу. Якщо всередині тебе звучить музика - ти можеш сміливо називати себе музикантом. Тільки знай - цю творчість не всі розуміють. А багато хто і зовсім вважає її порожньою балаканиною і хвастощами. Але нам такі цінителі як раз і не потрібні. Для них є намальовані картини, написані книги, і заспівані пісні. Наш шанувальник - людина вільна від забобонів та стереотипів. Йому чужі правила та канони. Він в першу чергу відчуває. А потім вже бачить і чує.
Різко хлинув дощ. Важкі краплі боляче били по голові. Матусі з колясками поспішали вкритися в найближчому кафе. Друг жалібно заскімлив і заповз під лавку. Джонатан мовчав. Йому було все-одно. Мовчав і я.
Пляшка поступово наповнювалася дощем. Цікаво, яке воно на смак, дощове вино? Але я не став пробувати. Нехай мені буде це цікаво завжди.
- Іноді здається, що небо це другий поверх землі. А значить далі є ще поверхи. І що саме головне - є дах. Ось тобі не цікаво, хто живе наприклад на горищі? - Джонатан з азартом подивився на мене. З його кучерявий волосся струменями лилася вода - Ти тільки уяви, що всі ми живемо у величезному, багатоповерховому будинку. Чому ж тоді ми з тобою живемо на першому поверсі? От мені наприклад завжди хотілося жити на останньому. А так вийшло, що я завжди жив тільки на перших поверхах. Як-то це низько ...
- А мені здається, що ми живемо в підвалі. І до першого поверху ще ого-го скільки.
- Але ж якщо це багатоповерховий будинок, значить десь є ліфт! Це ж природньо! - Джонатан радісно посміхнувся і поплескав себе по колінах.
Десь угорі забабахкало. Мабуть хтось там робить ремонт. Друг вибіг з під свого укриття і загавкав у небо.
- Друг тихіше! Це свої - Джонатан підійшов, нахилився і обняв пса. Той облизав його неголені щоки і побіг кудись вперед. Джонатан побіг за ним.
- Послухай ... Мені здається, я знайшов те, що втратив! – Вигукнув я в їх сторону. Дощ практично повністю заглушав мій голос. - Джонатан, чуєш?! Я знайшов сенс життя! - Я встав і почав розмахувати руками. Мокрий одяг заважав це робити, але я не переставав подавати знаки. Я несамовито бажав поділитися своєю радістю.
- Я тебе вітаю!- Почув я з під срібної пелени дощу. - Як він вигля ...- букви наче провалилися в безодню.
- Я тебе погано чую! Стій на місці, я зараз підійду! - Я зробив зусилля і пішов наперекір стіні дощу.
- Ендрю! Мені вже час! Більше не втрачай його! Тепер моя черга шукати!- Голос Джонатана практично зливався з шумом зливи але я все ще розрізняв слова.
- Джонатан! Дякую! Я повинен знайти цей ліфт! - В рот лилась вода і було все важче кричати.
- Ти його знайдеш! Орга ... (черговий удар грому) ... їж! Щасти!- Друг загавкав, наче теж бажав мені щастя.
Я зупинився. Йти далі зовсім не було сил. Я просто стояв і махав рукою. Я прощався з Джонатаном.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152305
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.10.2009
автор: Діма Карєлія