Сім хвилин
(емоційна подорож у себе)
«Стрілка бігає по колу,
Миті тануть, наче свічі,
Я читав, що в одну річку
Ще ніхто не входив двічі.
Нас таких, які ми зараз,
Вже не буде за хвилину,
Це останній шанс, кохана,
Народи мені дитину.»
Гурт Н-Три
Пісня «Народи мені дитину»
Субота...
Посеред кімнати, що захаращена старими меблями, хаотично розкиданими рукописними листками, кольоровим одягом та антикварними речима лежить мертва Жінка. Протяг щосили гримає то відчиненими дверима, то кватиркою, переміщає по кімнаті папери, ніби грається. Повітря наелектризоване тим, що півмиті тому відбувалося в кімнаті.
Цікаво, чи є злочином, коли ти забуваєш замкнути Двері? Чи це проста невихованість, неуважність, байдужість?..
Ти з’явився у моєму житті надто несподівано, а у цій квартирі ще несподіваніше. Несподіваність полягає в тому, що ми ось вже 10 років ділимо дах на двох...
Сім хвилин тому... Що було сім хвилин тому? Яким пристроєм перенести своє тіло та душу назад у короткі сім хвилин?
Чи потрібна чиясь допомога? Чи проведе Хтось мене у довгу подорож тривалістю у сім хвилин?
Хвилина Перша
Я пишу. Я пишу вірш, прозу, сльози, лист, байдуже що. Основне – дія. Я пишу, слухаючи музику, яка скручує мене в ембріональне перевесло та примушує всіювати папір мілким зерном почерку. Я – суцільна емоція. Мене не існує, як мене. Бо я слухаю, відчуваю, пірнаю у себе і пишу... я хочу все-все викласти назовні, забути, витратити, створити всередині себе Тишу. Тишу, в якій спілкуються з Богом.
Ти є. Як Бог,
Що сотворив цю Яву,
Стрибожими крильми
Перетворив на лаву
Всю мою кров,
Яка, немов Вогонь,
Тепер прямує іскрами єством,
Несучи кисень до вулкану серця.
Ти – сотворив...
Мені лишається померти...
Кому я пишу? Це є таємницею навіть для мене. Хоча, ні! Є конкретний адресат, ім’я якого завізоване на ось цьому теплому конверті, який вважає, що «Життя сильніше смерті» та постійно прагне, щоб йому це довели...)
Ця хвилина добігає кінця і я хочу назвати її своєю власною хвилиною...
Цікаво, чи дійсно Життя сильніше?..
Хвилина Друга
Знайшла старого листа, написаного 7 років тому. Як він тут опинився? Почерк мій, а писала не я. Хто? Хто тоді користувався моїм тілом, хто відчував ним і де в той час була Я? Куди відлітала моя Душа, яка є присутньою на разі в Мені?
Я обурена!!!
Перечитую написане Колись. Незрозуміло скільки Цьому років – чи 7, чи 7 віків...
Гарний склад. Полохливо-настирний, дитячо-жіночий. Здається, що ось-ось і ти впіймаєш Його.) Це все неймовірно щиро і наївно.
Темно...
Дівчинко моя маленька! Яка ж ти! Скільки у тобі сили та беззахисності. Кому то все? Куди? Чи донесеш, не порозхлюпуєш по дорозі?..
Мамо?..
Ма!!!!!
Де Ти? Чи чуєш мене? Чи знаєш, що живеш в мені? Чи можеш зараз пригорнути мене до себе?.. Чи можеш все повернути назад? Чи достатньо Твоєї Любові на цей вчинок? Чи маєш таке бажання? Забери мені волосся з чола, з очей; покажи де Я Є, дай мені розуміння... Дай мені свою руку...просто... Пробач мені, Мамо, бо зараз Я є Ти, бо зараз Я вже теж Мама, бо зараз звертаюся до Тебе, тим самим відкриваючи Себе...
Дякую...
Тобі...
За Життя...
Хвилина Третя
Такий звичний колись рух – рукою по низу живота. Затримка. На секунду. Та вага тої секунди, як вага цілого життя. Цікаво чи відчуватиму щось подібне ще раз? Як то було дивно і давно, коли у моєму лоні взяло і завелося маленьке руде лисенятко, що постійно лоскотало моє серце зсередини. Неймовірні, безсловесні відчуття!
Заколисуючі рухи, плавні, неначе річка. Думки та мрії, які створюють невидиму оболонку навколо твого манюсінького тільця – аби захистити, не пошкодити. Це як стояти, не вміючи, на лижвах перед стрімким спуском і знати – впасти не маєш права! А страшно ж як!!! Хочеться самій Туди – де тепло, темно, м’яко, солодко, затишно. Де – зовсім не страшно, не боляче. Але, видно, коли прокидається Сонце. Чутно, коли мама сміється, а коли – плаче. Смачно, коли Там з’їли цукерку. Дивно, коли є ще чиясь рука, крім маминої... Як передати це все? Коли, ніби ти ззовні і з середини водночас.?
Довга хвилина – у рівних дев’ять місяців. Вона скоро завершиться. Завершиться секундним неймовірним щастям, вибухом, вивеженням, народженням... Відчуття звільнення Свободи з себе, коли мій крикостогін переплітається з першою піснею мого лисеняти...
Боляче. Тепло. Ніжно. Сльози. Щастя...
Життя...
Хвилина Четверта
Нарешті Осінь.
Сонячно… Мереживно… Дзвенить.
Ти щойно торкнула мене поцілунком падаючого листя. Я посміхнулася. Ти заплакала від надлишку емоцій. Я полізла на найвищий дах нашого міста, аби посидіти там з Тобою. Ми сидимо тут, як два дивні янголи, звісивши ноги вниз. Я завше думала, що Ти – поважна пані. Помилялася. Бо зараз, махаючи ногами та крадькома поглядаючи на Тебе, дивуюся, яка Ти ще дитина – весела, у потішному береті, у колготах в смужку, у тоненькому пальтечку, з рудим волоссям…
Ти щойно придумала дощ, бо хотіла показати мені, як розцвітають парасольки. Я такого ще не бачила! Мить – і сіре полотнище вулиці розцяцьковане урбаністичними квітами. Комусь розкажеш – не повірять. Ти питаєш, що я снила нині. Я розповідаю Тобі про свої химери, а Ти по-дитячому зачинаєш малювати їх туманом. Схоже виходить.
Запитую Тебе, чому Ти така маленька і чую у відповідь ; «БО ТАК!»
Я запрошую Осінь в кав’ярню.
Ми сидимо біля великого вікна, їмо медове тістечко (одне на двох) та п’ємо узвар. Ти відчинила вікно, висунула руку і дозволяєш дощу цілувати її. Тобі це подобається.
Я кажу, що вчора написала у листі до Нього :«Смак узвару – це смак того, як я баную за тобою – багатогранний, неоднозначний та природній, щирий…»
Ти посміхаєшся і погоджуєшся, що це правда. Ніяк не можу збагнути, хто переді мною – мудра Жінка, добра Бабця чи маленька Дівчинка.
- яка Ти?
- Така ж, як і Ти!) А, можливо, навіть, що Ти – це Я.
Знову згадую, як писала зовсім недавно; «Обожнюю, як пахне Осінь… Неймовірний запах! МІЙ… запах почуття, яке пришвидшує серце, перевертає все внизу Живота, дозволяє Творити… Хочу поділитись з Тобою…»
- чого ти зараз хочеш?
- Поцілуватися, як вперше – не задумуючись випалюю я.
Що далі? Це наша з Осінню таємниця)
Хвилина П’ята
Двері.
Скільки часу я вже стою перед цими Дверима? Топчуся, як студент перед екзаменом. Вже не раз торкалася ручки, пробувала відімкнути замок ключем зі своєї зв’язки. Та в останню мить,відсмикувала руку, а з нею всю себе від тих Дверей. Вони приховували в собі такий потужний заряд магнетизму, щось таке, що вирізняло їх від сотні інших дверей. Вони з’являлися на моїй дорозі там, де їм заманеться, часами доводячи мене до сказу. Іноді, я сідала на землю та , спираючись до них спиною, говорила у простір, плакала та каялась, як на сповіді. Хоча, ні, я ніколи не сповідалася в церкві, вважаючи, що тайна сповіді на те і тайна, що я маю балакати з Богом на одинці. То ж, можна сказати, що ,деколи, за Дверима сидів Бог. Цілком ймовірно, теж підпираючи їх спиною...
Ох вже ці Двері!
Останні два роки я, здається, майже вросла в них, перетворилася на дерево розмальоване часом. Я теж стала Дверима. Багато хто відкривав мене, заходив досередини, або проходив крізь мене кудись Далі. Мені було добре від того і тому, для всіх, я була Завжди Прочиненими Дверима.)
Бентежило одне, чому я ніяк не можу відчинити «своїх » Дверей?
Тоді я зупинилась.
Було відчуття, що якщо Щось терміново не трапиться, то стане занадто пізно, бо зараз я втрачаю найдорожче та найважливіше, що у мене є – Себе. Я нагадувала собі Дику Птаху, що збожеволіла, що літає-кидається несамовито у різні сторони світу і , ні в якому разі, не дозволить собі сісти на землю, аж допоки не знайде те, що шукає, або... помре в польоті...
Так тривало рік.
Розплющ очі.
Як боляче!
Двері...
Всього лиш штовхнути...
Давай!
«Останній крок, як пів Життя.
А все Життя – це лиш Сьогодні.
Ця мить – початок майбуття,
Бо Ти – моя Безодня.»
ТАК!
Світло. Легко... Життя...
Хвилина Шоста
Сон (Лист до Вовка)
...я зараз поруч з Тобою, біжу до того млина, до якого, точно знаю коротшу дорогу. Але, біжу за тобою, бо хочу, щоб Ти добіг першим і зустрів мене там, іронічно посміхаючись (якщо у тебе вийде зробити так з вовчею пащею))).
Серце моє стукотить і розливає по жилах дивну кров, яка зовсім не схожа на звичну, наповнена якоюсь гримучою підривною сумішшю, речовиною. Відчуваю себе на пороховій бочці!
Моє Життя розділилось блискавкою і я, часами, вже не цілком розумію де я і хто я. Живу зараз цією секундою, що стукає у вилицях, що не дає думати, що стирає межу між сном та реальністю. "Хто Ти?". А хто я? Я - табу. Мабуть... Я знаю ким або чим я хочу бути, але хто я зараз - невідомо.
Відчуваю свої мязи та своє дихання, що з’єднюється з твоїм; своє тіло, що мчить бездумно до "завтра" у простір і світ, де мені ніхто не завадить бути собою і де є Ти...
Я буду кусатися, буду рвати кігтями, борюкатися в грязюці, втікати, наздоганяти, буду дикою, щоб Ти не запідозрив в мені людяність... Бо моя вовча сутність покладена Вовку, що чекає біля старого Дуба, Вовку, який одинокий апріорі, але який має мати ще щось, крім самотності, який вміє мріяти, чекати та...
Ти все ще стоїш там і чекаєш...Сподіваюся, що на мене. А я підкрадуся тихо-тихо, щоб не відлякати тебе... Я зупинилася і просто милуюся тобою... Твоїм поважним сумом та дикою самотністю. Мені щемить... Чи відчуваєш, що я поруч? Чи просто робиш вигляд, що не помічаєш мене, з цікавістю вичікуючи, що буде далі.
Ти так близько... Та вітер дме в мою сторону. Ти не знатимеш про мою присутність, бо я теж вмію чекати... Бо мені важливо, щоб Ти сам відшукав те, що є твоїм. Мене нема... Лише волога поволока на очах вказує на мій біль, чи то пак, щем у грудях.
Іди на запах! Скільки тебе вчити?! Принюхайся і перестань боятися того, що є невідворотнім. Не тримайся за свою гордість та не ховайся за самотність. Твоя пора от-от настане. Не прогав її.
Я буду поруч і встигну, якщо щось, плигнути і перегризти невідомому горло, лиш би Ти дійшов туди, куди тобі треба...
Ти знаєш, Вовче, що Я є, що Ти є і що Ти потрібен мені чи не більше, ніж я тобі, бо перехід треба робити самому та з повадирем, який відчуває, який може бути, може стати тобою, який може жити в самій глибині того місця, що зветься Душею.
Ось і зараз, я стою і думаю, що робити, виходити, чи ні, наперед знаючи, що за якусь хвилю, вистрибну і майну хвостом перед тобою, вишкірюсь і поманю за собою в спільні сни...
Чи Ти підеш туди? Ти в змозі обирати... Бо Ти - Вовк, достатньо мудрий та вишколенний, щоб відповідати за свої вчинки; та все ще, по дитячому, невміло, вогким носом тицяєшся у свою інтуіцію, думаючи перепровірити свої інкстинти.)))
І як? Які на смак сльози?.. Ходи до мене... Я вже була тут... І хочу бути тут з тобою. Цей нічний світ наш. Не забирай його у мене, будь-ласка, бо інакше я можу загинути... Бо саме тут живе моя душа, саме тут легко думається, саме тут є місце для Свободи...
Чи в змозі Ти зрозуміти мене, Вовче? Чи в змозі прийняти?
Насправді, я маленька і потребую твого захисту, бо... так...
Чуєш, Вовче, не стій, побігли! Покажи мені шлях, свою дорогу, всіяну зорями. Мені дійсно цікаво...
Де Ти?
Я зараз поруч з Тобою, біжу до того млина, до якого точно знаю коротшу дорогу...
Але біжу поруч, щоб почути спільний перестук сердець в унісон.))) Щоб Жити... Щоб продовжити Життя...
Бо я теж Вовк, як і Ти...
Хвилина Сьома
Я обертаюся на звук повороту ключа в замку. Ти заходиш і, як завше, розкладаєш свої речі в коридорі, кухні, спальні... Таке враження, що ти не бачиш мене. Не відчуваєш в якому я стані, не помічаєш, що по моїх щоках течуть невидимі сльози, що я стала невимовно старою і ... хочу померти... Мій погляд розбивається об стіну, яку я збудувала власноруч.
Байдужість...
Слова з майбутнього позапозавчора: «відчай від усвідомлення, що все скінчилось»... )
Це так.
Ти виходиш і забуваєш замкнути за собою Двері...
А я мовчки змітаю рукою все зі столу на підлогу, встаю і...
вмираю посеред кімнати...
Вмираю, як абортоване дитя, як одинока гуцулка високо в горах, як вовчиця, що віддала останні крихти малим, як непрочитана книга, як моя Любов до тебе.....
Посеред кімнати, що захаращена старими меблями, хаотично розкиданими рукописними листками, кольоровим одягом та антикварними речима протяг грається паперами та щосили гримає то відчиненими дверима, то кватиркою.
Цікаво, чи є злочином, коли ти забуваєш замкнути Двері?
Я встаю і на очі потрапляє :
«...коли ридання виривалися з моєї сутності, з живота, з плечей, зі спини, з пальців, з думок ,із серця, з душі, Було надзвичайно добре і невимовно боляче... Я народжувала сама себе, чітко відчуваючи поруч чиюсь присутність, чиюсь підтримку ("Не плач, маленька").
Це неймовірно відчувати та пропускати крізь себе ці почуття, коли, здавалося, що таке пройшло давним-давно і Такого більше ніколи не буде...
Потрібен стимул. Хоча... навіщо стимул, щоб Жити, просто Жити?
Я Народилась і Живу. Завтра чекатиму нового Народження та нового Життя.
Я одночасно Дитина, Жінка і Бог...
Дякую Тобі!
За нове народження! За Життя...»
Народи мене ще раз...
Здрастуй, Любове...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153997
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 07.11.2009
автор: LaLoba