Ти так невчасно вганяєш свій кілок у криваву роз'ятрену рану сходу Сонця,
Ти любиш гратись з Сонячним волоссям, заплітаючи їх у свої напівщирі верлібри,
Ти залишаєш частину брехні у віршах, бо все занадто правдиве видається фальшем,
Ти бачиш народження нового дня, хоча й немає лікаря щоб перерізати пуповину
Ти дихаєш ефіром ранкового вітру, п'яніючи від намагань розбити останню надію
Крихти її та друзки - наче втілення думок у мої свідомості -
Про нерозкриті ноти у співі ранкових птахів
Це - як твоє єство - таке ж відчужене, криваве та пошматоване
Хоча й свіже та незвідане
Поки... доти... як...
Ти не станеш чужим і твої губи не наберуть відтінку малинової солоності
Чи то пак гіркого аромату
І навіть тепло чиїхось рук не врятує від настання зими.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158037
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.11.2009
автор: neverknowsbest