Нуртує вечір нутром глибоким,
ковтає тіні
післяосінні
і котить хвилі у передпокій:
до краю щільні,
безмежно сині,
але, на диво, такі прозорі,
мов сон дівочий.
Бліді як перли
на дні холонуть вчорашні зорі
і не тріпочуть –
мабуть померли.
Мені від жаху заціпить подих:
я ж так затято
до них молилась!...
Коли ж під ранок вода відходить,
встаю копати
зіркам могили.
І вже не певна що після грудня
настане січень,
бо цикли збились.
Кому ж молитись??? Напевно, людям –
ці теж не вічні,
та я вже звикла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158084
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.11.2009
автор: Tara Maa