1.
Це трапилось давним-давно. Коли на світі ще не було машин, комп*ютерів та різних сучасностей. А, натомість, було багато магії, див, перевтілень та свободи. Боги жили біля людей, люди жили в злагоді з природою, природа дарувала спокій, затишок, знання, натхнення.
Так от, люди жили тоді невеликими поселеннями – общинами. Кожен мав свою справу та свй обов*язок, навіть дітлахи. Поселяни підтримували одне одного, жили дружно. Всі прокидалися з Вишнім Сонцем, зустрічали та вітали Його. Коли Сонце виїжджало на небесний обрій у своїй золотій колісниці, кожен промінчик одразу ж мчав до певної людини і дарував їй посмішку. Народові жилося легко та щасливо. Працюючи, вони отримували ще більше наснаги до життя. Відпочиваючи, вони отримували неймовірне відчуття свободи.
Також, у селищі жили Волхви – мудреці, знахарі, маги. Волхви мали вплив на сили природи, вміли пророкувати майбутнє і лікувати людей та тварин. Здавалося, що вони знали та вміли усе на світі! І використовували свою силу лише у добрих ділах.
Селища, часами, були розташовані досить далеко одне від одного. Наша історія розпочинається саме в таких двох віддалених общинах. Якщо б це трапилось у наш час, то від одного до другого довелося б їхати майже цілий день машиною. А уявляєте скільки часу довелося б іти пішки?
В одному з цих селищ жив молодий юнак. Звали його – Зореслав. Він розумів мову тварин та птахів, був сильним та спритним, нічого та нікого не боявся. Та найбільш за все, Зореслав любив лягати у траву та спостерігати за зорями. Йому здавалося, що ось-ось і він зрозуміє мову зірок і ті розкажуть щось дуже-дуже важливе. Одного разу, коли він ще був малим, Зоряну довелося залізти у криницю за ковшом, що його впустила молодша сестра. Це було саме в південь. Батько-Сонце щедро дарував тепло маленькому селищу. В колодязі було прохолодно та тихо. Зореслав підійняв очі, аби попросити в Бога наснаги та сили, щоб вилізти. І був дуже здивований, коли замість осяйного жовтогарячого диска на небі побачив розсип зірок! Вони були, як ніколи, близькі та рідні. Малий думав, що міг би залишитися тут назавжди, лише б насолоджуватися дивною красою та відчуттями, що вона народжувала в його нутрі. Та батько покликав хлопця і той, звиклий ніколи не перечити старшим, швидко видерся нагору. А там, о диво, далі спокійно світило Сонце.
Так було в дитинстві. А зараз – все змінилося. Він почав дорослішати. Найближчими днями мав стати в ряди характерників...
Як? Ви не знаєте, хто такі характерники?
Наших характерників багато чим нагадують японські ніндзя, про яких підлітки точно знають. Характерник— назва віщуна, чаклуна , який займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених, моральною та фізичною підготовкою молоді. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого всі шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва.
Всі думки юнака крутилися саме над цією подією: «Це ж яка відповідальність! «Характерництво» йшло від сильного характеру, від міцної волі, коли сила її гори могла зрушити. Це магічна сила від народження.» Та ніяк не вдавалося йому відшукати того внутрішнього спокою, про який постійно говорили йому волхви. Не міг зрозуміти, що з ним діється... Тому просто лежав і дивився на зорі, як в дитинстві. Сподіваючись, що відповідь на всі його запитання прийдуть самі собою...
А ще , у давнину, були люди, які у своїх снах перетворювалися у тварин. Думаю, що такі люди існують і зараз. То було, ніби інше життя, але у Країні Снів. І часто такі перевтілення дозволяли людям краще зрозуміти свою суть, суть звірини, суть Життя.
Зорян незчувся, як заснув, лежачи під відкритим небом. Він поринув у сон, немов беркицьнув у батькову криницю, летів голіриць та й дивився на зорі. Аж доки не приземлився... на всі чотири лапи. З відображення у воді невеличкого озерця на нього дивився Вовк. Таке трапилося з ним вперше. Не встиг він злякатися, як його дитячість одразу ж прийняла нову форму і примусила вовче тіло з радістю помчати до лісу. Він плигав між дерев, біг наввипередки з кажанами, тішився кожній миті, бо такого переповнення свободою не відчував ще ніколи. Невідома сила скерувала його в глиб лісу. Він біг доти, поки перед його очима не відкрилася велична картина. Світла галявина з велетенським дубом посередині. Його гілля впиралося в небо, а коріння було живе, стовбур не обхопити і 10 дужим чоловікам! Думка-блискавка вразила Зоряна – «Світове дерево!». Дерево Життя, про яке розповідали йому Волхви - «Воно уособлює в собі єдність усього світу. Це своєрідна модель всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами — своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу Богів або в потойбіччя.»
Невже йому так пощастило? Думки штовхалися і ніяк не могли вишикуватися у якусь чергу, тому у вовчій свідомості дещо потьмарилося. Зорян ліг на шанобливій відстані від Дерева і аж тоді помітив, що з протилежного боку галявини за ним спостерігають...
То була Біла Вовчиця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159960
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.12.2009
автор: LaLoba