…поки рука не припинила писати. А що їй робити? Василя вислали до Сибіру. Коли прийшли матері сказати – у горлі пересохло. Всі знають – не повернеться. Хіба що там побачимось…А Миколка, чубастик, не став і чекати поки у двері постукають – пустив кулю в лоба. А я, дурний, ще дивувався, як це він, вибігаючи від мене позавчора, і капелюх і парасолю забув…лило ж як з відра.
Ось і я…останній лист пишу. Прочув уже – йдуть. Другий день, мов параноїк сіпаюсь, коли хтось по сходам підіймається. Все думаю – по мою душу.
Тож залишаю цей клаптик паперу тобі, Остапе. Ти знаєш, не вірив я раніше в себе…а зараз у душу свою повірив. Залишиться вона тут, у місті рідному, там, де восени завжди тихо, а весною завжди сумно.
А слова прощальні…зайві вони…я тільки зараз зрозумів. Вони помирають, забуваються. Не пишаюсь я життям своїм – бо і не вважаю його за життя.
І тебе, брате мій духовний, і вас, люди не байдужі, прошу від нині вважати моє життя не дійсним.
15 травня 1933р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=161946
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 19.12.2009
автор: Гільйотина