Яка біла і пухнаста ця перина! Наскільки ніжна вона і наскільки чиста! Господи, як було незатишно там, - на землі! Але я піднявся над землею – над її суєтою і тлінністю, печалями і страхами. І там унизу залишилося все, що колись тримало. Листя, стебла, гілля, коріння. Я став вільним і крила розгорнулися, подібно до квітки, що розпустилася.
Я злетів над землею, поринув над межами, наповнився свободою, як значенням. І значенням, як свободою. Всі мої думки обійняті колись ніжним, але чіпким стеблом, що зростав із самої маківки землі, знайшли тепер свободу. Я злетів наче птах і знайшов цю солодку млість, це величне ложе серед вражаючої чистоти блакитного неба – хмару, що пестить навіть моє серце своїми ажурними пушинками.
І тепер, дивлячись на неначе сонну, застиглу в суєті і нелюбові землю, я навіть майже не згадую ту обпалюючу, солону як море, сльозу, яка розірвала моє серце, вирвавши з нього крила, що ще тільки зароджувалися. І як я холодними, синіючими від вітру скривавленими руками закривав, загоював рану, зяючу в моїх грудях і заколисував, пестив і леліяв ці ніжні крила. Білі з тонкими рожевими прожилками незабутих снів, ще не розгорнуті вони нагадували бутон яблуневої квітки. Я лагідно зігрівав їх своїм диханням і трепетно гладив цю ніжну плоть. І ось вони ожили, я почув їх глухе серцебиття. О, це була справді казкова мить! Ніжний бутон розгорнувся подібно гігантській, непереборній у своєму бажанні жити квітці. Затріпотіли на вітрі пухнасті білосніжні пера, все сильніше запульсувала кров в жилах. Я знайшов свободу. І свобода прийняла мене.
Ніби підкоряючись невідомому, закладеному в підсвідомість самою природою інстинкту або ритуалу, я підняв руки до неба і одним ривком крила рвонулися вгору і прилипли до моєї спини між лопаток. На мить я відчув біль, але лише на мить. .. Ось. я вільний. Крила підняли мене вгору, мені навіть не довелося докладати яких-небудь зусиль. Я лечу!
Я досяг хмар! Скільки разів я піднімав очі до неба і мріяв про те, як було б добре зануритися в цей молочний пух, лягти на це священне ложе і забутися у спокої і блаженстві! І тепер я тут, серед цих небесних кульбаб, а сіра, безглузда земля - там унизу. І мені немає ніякого діла до того, що відбувається серед цієї вічної штовханини і суєти.
Яке чудово це зефірове ложе! Яке величне убрання неба! Величезна квітуча кульбаба Сонця і тисячі, мільйони вже відцвілих кульбаб – хмари. А вдалині – мільйони і мільярди таких же яскраво палаючих, як Сонечко, кульбаб, але всі вони здаються такими маленькими, деякі навіть дрібніше за макове зернятко. І все це поруч, я рукою можу дотягнутися до пропливаючої повз хмари, можу перестрибнути на неї і так увесь день кататися небом, задихаючись від захоплення. Це просто казка!
. ..Знесилений від веселощів, я, втомлений, упав на що вподобану мною хмару і занурився в сон. А вгорі наді мною все ще так само пустували, граючи з вітром пухнасті хмари. У променистій безтурботності, переливаючись на сонці, вони плавали по небу туди-сюди, туди-сюди.
Я забувся в солодкій дрімоті. Але одна з хмар ненароком поглянула на сіру землю зі снуючими на ній вічно суєтними людьми. І від цього швидкоплинного, ненароком кинутого погляду потьмяніло ніжне серце безтурботної хмарки і пролилася сльоза. Зкотившись пухнастими його краями впала вона вниз. Неначе час застигнув від цього. Раптом закляк, замовк вітер, завмерло сонячне проміння. І лише самотня сльоза продовжувала своє падіння, повільно і невблаганно наближаючись до нерухомої землі.
І на цьому слізному шляху не було нічого, що б могло стати перешкодою для цих уламків поглядів неба, розчинених у безвір'ї сльози. Нічого, окрім такої же, як і інші, хмари. Моєї улюбленої хмари. Хмари, яка прийняла мене в свої обійми і так дбайливо берегла мій спокій. Хмари, з якої я хочу почати свій старт у нове життя – життя без страждань і болю, без печалі і відчаю. Хмари, з якої почнеться моя подорож по незвіданих ще закутках прекрасного світу, про який там унизу на землі навіть не здогадуєшся. Тільки ця хмара була перешкодою на слізному шляху.
. . . Я одразу відчув різкий біль у грудях, неначе хтось величезним кинджалом пронизав мене до самого хребця – це встромилася в мене самотня сльоза посірілої хмари. Сльоза від сірості і суєтності, досі ще незнайомої небожителям. Я спробував піднятися з м'якої перини моєї хмари, але не зміг навіть поворушитися. Не зміг навіть зітхнути на повні груди. Моє дихання перехопило і я відчув себе неспроможніше дитини. Це жахливе відчуття непереборної туги, безмежної безвихідності – відчуття безпорадності. Як безглуздо! Тепер я був прикутий до хмари. Тепер я у небі, серед свободи. Але не вільний. Я прикутий до хмари. До полюбленої мною хмари.
. . . Наді мною завжди хмарно...
Одиночество
Какая белая и пушистая эта перина! Как нежна она и как чиста! Господи, как неуютно было там, - на земле! Но я поднялся над землей – над ее суетой и бренностью, печалями и страхами. И там внизу осталось все, что когда-то держало. Листва, стебли, ветви, корни… Я стал свободен и крылья развернулись подобно распустившемуся цветку.
Я взлетел над землей, взмыл над границами, наполнился свободой, как смыслом. И смыслом, как свободой. Все мои мысли обьятые когда-то нежным, но цепким стеблем, произрастающем из самого центра земли, обрели теперь свободу. Я взлетел как птица и нашел эту сладостную негу, это величественное ложе среди поражающей чистоты лазурного неба – ласкающее даже мое сердце своими ажурными пушинками облако.
И теперь, глядя на как будто сонную, застывшую в суете и нелюбви землю, я даже почти не вспоминаю ту обжигающую, соленую как море слезу, которая разорвала мое сердце, вырвав из него еще только зарождавшиеся крылья. И как я холодными, синеющими от ветра окровавленными руками закрывал, заживлял рану, зияющую в моей груди и убаюкивал, ласкал и лелеял эти нежные крылья. Белые с тонкимы розовыми прожилками незабытых снов неразвернувшиеся они напоминали нераскрывшийся бутон яблоневого цветка. Я ласково согревал их своим дыханием и трепетно гладил эту нежную плоть. И вот они ожили, я услышал их глухое сердцебиение. О, это был поистине сказочный миг! Нежный бутон развернулся подобно гигантскому, непреодолимому в своем желании жить цветку. Зетрепетали на ветру пушистые белоснежные перья, все сильнее запульсировала кровь в жилах … Я обрел свободу. И свобода приняла меня.
Будто повинуясь неведомому, заложеном в подсознание самой природой инстинкту или ритуалу, я поднял руки к небу и одним рывком крылья рванулись вверх и прилипли к моей спине между лопаток. На мгновение я почувствовал боль, но лишь на мгновение. .. Вот… я свободен. Крылья подняли меня вверх, мне даже не пришлось прилагать каких-либо усилий. Я лечу!
Я достиг облаков! Сколько раз я поднимал глаза к небу и мечтал о том, как хорошо было бы окунуться в этот молочный пух, возлечь на это священное ложе и забыться в покое и блаженстве! И теперь я здесь, среди этих небесных одуванчиков, а серая, нелепая земля - там внизу. И мне нет никакого дела до того, что происходит среди этой вечной толкотни и суеты.
Как прекрасно это зефирное ложе! Как величественно убранство неба! Огромный цветущий одуванчик Солнца и тысячи, миллионы уже отцветших одуванчиков – облака. А вдали – миллионы и миллиарды таких же ярко горящих, как Солнышко, одуванчиков, но все они кажутся такими маленькими, некоторые даже мельче макового зернышка. И все это рядом, я рукой могу дотянуться до рядом проплывающего облака, могу перепрыгнуть на него и так весь день кататься по небу, задыхаясь от восторга. Это просто сказка!
… Выбившись из сил от веселья, я, усталый, упал на полюбившееся мне облако и погрузился в сон. А вверху надо мной все так же резвились, играя с ветром пушистые облака. В лучезарной беззаботности, переливаясь на солнце, они плавали по небу туда-сюда, туда-сюда.
Я забылся в сладкой дреме. Но вот одно из облаков ненароком взглянуло на серую землю с копошащимися на ней вечно суетными людьми. И от этого мимолетного, ненароком брошенного взгляда потускнело нежное сердце беззаботного облачка и пролилась слеза. Скатившись по пушистым его краям пала она вниз. Как будто время застыло от этого. Вдруг застыл, замолчал ветер, замерли солнечные лучи. И только одинокая слеза продолжала свое падение, медленно и неумолимо приближаясь к недвижимой земле.
И на этом слезном пути не было ничего, что бы могло стать преградой для этих осколков взглядов неба, растворенных в безверии слезы. Ничего, кроме такого, же как и другие, облака. Моего излюбленного облака. Облака, которое приняло меня в свои обьятия и так бережно хранило мой покой. Облака, с которого я хочу начать свой старт в новую жизнь – жизнь без страданий и боли, без печалей и отчаяния. Облака, с которого начнется мое путешествие по неизведанным еще закоулкам прекрасного мира, о котором там внизу на земле даже не догадываешься. Только это облако было преградой на слезном пути.
… … … Я сразу почувствовал резкую боль в груди, как будто кто-то огромным кинжалом пронзил меня до самого позвонка – это вонзилась в меня одинокая слеза посеревшего облака. Слеза от изведанной серости и суетности, незнакомой прежне небожителям. Я попытался подняться с мягкой перины моего облака, но не смог даже пошевелиться. Не смог даже вздохнуть на полную грудь. Мое дыхание перехватило и я почувствовал себя беспомощнее ребенка. Это ужасное чувство непреодолимой тоски, безграничной безысходности – чувство беспомощности. Как нелепо! Теперь я прикован к облаку. Теперь я в небе, среди свободы. Но не свободен. Я пригвозжен к облаку. …К возлюбленному мною облаку.
… … … Надо мной всегда облачно...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162838
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 25.12.2009
автор: grey