Дощ...Хмуре небо...Сльози...Сірі вулиці...Голі дерева...Погнуті паркани...Вона іде...одна...іде цілу годину,а нікого ніде незустріла. Нема..людей,нема...машин...
Вечір...А в будинках негорить ще світло...Їй стає страшно...Вона чує, як гавкають собаки, ні, вони виють...На її очі напливають сльози, але вона далі іде...Іде далі спокійною, наподив, ходою. Але щось, здається, шепоче:"біжи".І вона починає бігти, кожної хвилини швидше і швидше. Вона впала...
Коли відкрилися її заплакані очі, перед нею постала постать. Незнайома їй постать...Вона закрила очі, і думала, що примарилось. І заснула...
Вона прокинулася від поцілунків сонячного проміння. Вона посміхнулася вперше за останні три місяці, але посмішка швидко зникла,коли почула грубий, моторошний голос. Він щось говорив але вона нерозуміла. Де вона? Що за мова? По її лицю покотилися сльози. Їй захотілося повернутись. І тут вона сильніше заплакала. Вона згадала, їй нема куди повертатися.
Вона сирота...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163499
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 29.12.2009
автор: Яна Чимьзук