Уже пробила дванадцята година. Настав Новий рік. Радісна атмосфера навкруги: мерехтять бенгальські вогні, танцюють казкові персонажі, грає чарівна музика… Справжня казка. Я так довго на неї чекала і, ось вона.
Вийшов Чарівник. Він почав розважати гостей своїми фокусами. Зал наповнився сміхом.
В цей час до мене підійшла маленька Принцеса. Ніжне рожеве платтячко виблискувало на світлі. Золоті кучері легко падали на плечі дівчинки. Вона не сміло взяла мене за руку і щось промовила. У цьому гаморі я нічого не зрозуміла, що сказала Принцеса. Тоді вона сильніше стиснула мою руку своєю маленькою ручкою і кудись мене повела.
Ми вийшли у сад. Різноманітні пахощі охопили нас зі всіх сторін. Дерева, простора альтанка були прикрашені гірляндами. На тлі ночі це так гарно дивилось. На вечірньому небі розсипались дрібні зорі. Вони, ніби допомагали маленьким лампочкам світити. А там, великий місяць заховався за деревами і заглядає, що робиться у саду. Стиха звучить вальс, який долина із залу.
Ось ми і прийшли. Зупинившись біля одного із кущів троянд, Принцеса показала мені пальчиком на маленьке цуценя, яке спало, згорнувшись клубком. Від шороху трави воно прокинулось і одразу ж стрибнуло дівчинці на руки, почало лизати їй щоку. Явище було неймовірне. Я зрозуміла, що Принцеса хотіла показати мені свого друга. Ми нагодували собачку.
Мене хтось покликав. Я озирнулась. А маленька Принцеса гралась із цим смішним пухнастим створінням.
Потріскували дрова у каміні. Полум’я здіймалось вгору. Кабінет наповнився теплом і світлом. Вздовж полиць розтягнулись різноманітні книги. Між ними виглядали маленькі сувеніри. У кутку кімнати стояв диван, обтягнений шкірою. Посеред кабінету – письмовий стіл з кріслом. На столі розмістились лампа, телефон, ручка і кілька аркушів паперу. І на полицях, і, взагалі, в кабінеті все було розставлено зі смаком. Мабуть, саме в цій кімнаті господар будинку проводив більшість свого часу.
За столом сидів Віктор, стиснувши у своїй кремезній руці келих з шампанським. Схоже, що він вирішив втекти від цієї метушні і гамору, які панували в будинку. Довго залишатись наодинці чоловікові не довелось. В просторий кабінет увійшов друг Віктора. Слово по слові і в них “зав’язалась” розмова.
Вже і свято добігає до кінця. Стихає музика. Казкові персонажі потрохи залишають будинок. Дім порожніє. Тиша починає розгулювати його кімнатами.
Як тільки гості трішки порозходились, Віктор зайшов у сад. Там, під колючим кущем троянд він побачив маленьку Принцесу. Втомлена, вона спала солодким міцним сном. Тоді чоловік взяв юну леді на руки і відніс у будинок. Легко поклав у ліжко, накрив покривалом. А дівчинка продовжувала спати. Біля неї вмостилась пухнаста тваринка. Віктор і собі пішов відпочивати.
Після обіду наступного дня подруга Аліна запросила мене і мою сім’ю до себе, щоб обмінятись враженнями від святкування Нового року.
Як завжди у цей час була неймовірна спека. Жителі Данді про сніг можуть лише мріяти, в той час, коли у сусідніх містах все вкрито білою скатертиною. На півострові Артем-Ленд сніг взагалі – рідкість.
Під’їхав екіпаж. Він нас довіз до будинку Алі. Зустріла нас та ж сама маленька дівчинка, яка ще недавно була у костюмі Принцеси. Підстрибуючи навколо нас, вона провела мене, Антона і нашого сина Юрчика у велику вітальню, де уже чекали на нас Аліна і Віктор. Усі ми були захоплені розмовою про карнавал, який закінчився тільки насвітанку.
Поки я і мої співрозмовники ділились враженнями від свята, діти грались в кімнаті нагорі.
– Ось, лови! – і велика кольорова кулька полетіла прямо в руки Юри.
Довго діти грались цією іграшкою. Кулька метушилась між хлопчиком і дівчинкою, облітала усю дитячу кімнату, заглянула у кожен куток, поки не трісла. Та Софійка і Юра на цьому не зупинились. Вони витягли інші, цікавіші, іграшки і продовжували гратись.
Я і Аля вирішили піднятись нагору, щоб подивитись, що робить наша малеча. Піднявшись сходами, ми легко відчинили двері дитячої кімнати. Побачене нас дуже здивувало: Юрчик і Софійка сиділи у м’якому кріслі. Обнявшись, вони читали “Угорські народні казки ”. Картина була справді захоплююча. Ми, усміхнувшись, так же легко зачинили двері, як і відкрили. Діти нас не помітили. Ми спустились до своїх чоловіків.
Час плив рікою. Діти росли, дружба сім’ями зміцнювалась. Софі і Юра стали кращими друзями. У них стільки було спільного, особливо спогади.
Діти бачились кожного дня. І в школі, і в бібліотеці, і на літературних вечорах вони були разом. “Нерозлий-вода” – говорили всі навколо.
…Вечір розпочався. уже пролунало кілька поезій юних талантів. Усіх їх зустрічали бурхливими оплесками, уважно слухали, не перебиваючи. Атмосфера була приємна. Були запрошені ще й поети і письменники, відомі у всьому світі. Вже і виступ Софії. Вона прочитала уривок із своєї поеми про ліс. Дівчина дуже любила природу, тож всі твори її були присвячені цій темі. Юра тихо акомпанував своїй подрузі, майстерно натискаючи то на чорні, то на білі клавіші фортепіано.
Коли уже всі юні таланти ознайомили публіку із своїми творами, гості будинку культури перейшли у інший зал. Там на них чекали пишно накриті столи, приємна музика. Трохи перекусивши, усі обмінювались враженнями від почутого.
– Ти була найкраща! – промовив Юрій до подруги і ніжно поцілував Софію у щічку.
Весь вечір на обличчі дівчини сяяла усмішка. Весь цей час Юра не відходив від подруги, даючи відбій її залицяльникам.
Підійшов до них один чоловік приємної зовнішності. На вигляд йому було біля тридцяти. Привітавшись із молодими людьми, він представився:
– Олександр Грін. – На цей час він був ще мало відомим письменником. Олександр висловив Софії своє задоволення її виступом і запропонував ознайомити ще й жителів Франції з її творчістю на схожому заході.
Франція, Ейфелева вежа, Лувр. Дівчина давно хотіла побачити все це насправді. У її кімнаті було багато картин із зображенням Парижа і Франції вцілому. Щодня Софі милувалась ними. Вона багато знала про цю країну із книг, слів батьків, які там побували із зовсім крихітною ще тоді Софійкою.
Дівчина майже погодилась прийняти запрошення Олександра Гріна, проте зупинилась. Вона глянула на Юрія.
– Я б не проти прийняти ваше запрошення, але мені б не хотілось залишати свого друга Юру тут одного. Він – один з найдорожчих мені людей.
Олександр очікував не зовсім таку відповідь від дівчини. Хвилину подумавши, він промовив:
– Якщо для вас так краще, нехай ваш друг їде з нами. – Софія щоразу більше подобалась Гріну. З кожною хвилиною поряд із дівчиною він все більше закохувався і був готовий виконати будь-який каприз чарівної майбутньої поетеси.
Ось і паровоз посвистує. Він запрошує пасажирів зайняти свої місця.
Олександр Грін все ж дотримав слова: друзі були разом і зараз у зручному купе прямують із ним до Франції.
Дорога видалась довгою. За вікном швидко пробігали поля і луки. То зникали, то появлялись маленькі будиночки.
Проходив день, минала ніч. Чоловік не втрачав жодної можливості залишитись із своєю «музою» наодинці.
Залишилось ще кілька миль. Пасажири, що їхали в Париж готувались покинути потяг.
Зупинка. Відчинились двері. У вагони увірвався прохолодний вітерець, почав гратись кучерями дам і їхніх кавалерів.
Невдовзі потяг довгою змією посунув вдаль. Вже і зовсім його не видно на горизонті. Опустів перон. Люди, як мурахи, порозлазились хто куди. Великий Париж привітно зустрічав своїх гостей. Ейфелева вежа своїм гострим шпилем увіткнулась у блакитне небо, окуталась пухкими білими хмарами. Розкинулись широкі дороги, зелені газони…
Промчало авто. У вікні промайнула привітна посмішка Софії. Дівчина із захопленням розглядала такі невідомі і водночас відомі їй вулиці.
Пройшло пів року. За цей час перебування Софії і Юрія у Франції відбулось багато змін у житті молодих людей: розширилось коло друзів і знайомих, світове визнання… Подруга Юри щоразу віддалялась від нього, він ставав чужим для Софії. Що тільки не робив хлопець, щоб повернути собі в недавньому минулому кращу подругу і кохану дівчину. Проте спроби були марними. Знесилений боротьбою, Юра повернувся на рідний Артем-Ленд.
Через кілька днів після від’їзду друга Софія відчула якусь порожнечу. Її уже не радувала присутність поряд Олександра Гріна, ані улюблена публіка. Можливо, саме тепер Софія зрозуміла, що для неї означав Юрій.
Цього вечора у будинку Олександра зібралось багато шанованих гостей. На цьому бенкеті Софі мала прочитати свій новий вірш. Поети, письменники, композитори, просто родичі Гріна зібрались навколо клавесину, що стояв посеред великої зали і всі з нетерпінням чекали виступу юної поетеси. Дівчина хвилювалась. Гості помітили це. Ніхто з них не знав причини її хвилювання. Прочитавши довгоочікуваний твір, Софія поспішила усамітнитись.
Піднявшись сходами на другий поверх, дівчина увійшла у маленьку кімнатку. Перед очима Софі промайнули всі події, які вона пережила разом з Юрою: те, як вони разом грались, як сиділи, обнявшись, в кріслі і читали «Угорські народні казки», як разом ходили в бібліотеку і на літературні вечори…
Легко постукавши у двері, увійшов Олександр Грін. Глянувши на нього і вмить відвівши погляд, дівчина промовила:
– Я завтра повертаюсь у Данді. Я вдячна тобі за все і я вже точно можу сказати, чого мені хочеться понад усе – це жити в рідному місті і, щоб поряд був Юра…
Наступного дня з надією, що Софі передумає, письменник Грін увійшов в кімнату дівчини. Проте Софія не передумала.
Олександр провів дівчину до станції. Під’їхав потяг. Софія поспішила зайти у купе, а Грін непорушно стояв і проводжав дівчину поглядом. Поїзд поїхав. Олександру Гріну не довелось довго залишатись наодинці. Він познайомився із ще одною вродливою дівчиною і забув про Софію.
Приїхавши у Данді, давні друзі і знайомі радісно зустрічали красуню-дочку Аліни і Віктора, розпитували про все, ділились із дівчиною своїми новинами. Проте Юри поряд не було.
Було неподалік одне місце: тихе, надзвичайно красиве. Там ще дітьми Юрій і Софі зробили собі схованку. Це було лише їхнє місце. Саме там дівчина і зустріла свого друга. Попросивши у нього пробачення за все, Софі обняла хлопця.
Слава славою, але не можна забувати людей, які були поряд з тобою увесь цей час!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163777
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 31.12.2009
автор: Леся Романюк