Зроби крок в небо – і ти відчуєш на дотик хмаринки. Ти тільки не дихай. Зробиш вдих - і ти втратиш здатність бачити кольори. Поглянь із висоти , як засвітяться ліхтарі. Хтось має ключ від цього світу, але тут немає дверей . Через вікно прокрадається мелодія блюзу. Її співає чоловік, якого покинула кохана жінка. Він сидить на вчорашній газеті. Позаду мільярди цигарок та бокалів з сльозами, а я стою позаду нього і тримаю пурпуровий капелюх . Монети танцюють свій останній танець , але я не відчуваю нічого. Дивлюсь в одну й ту ж ілюзію. Світло ліхтаря манить мене, немов нічого метелика. Палаючі крила дають змогу побачити ,що там за небесами , але мені цього не потрібно. Мені необхідні спогади. Саме в цю мить ти поселився у моїй подушці , і я бачу тебе, бо це все тільки сон, який змінив до невпізнанності мову поглядів, малюнок зіниць. Але я теж уві сні, бо сплю не я, не ти , а – чоловік, що співає блюз. Ми стали його рабами у цьому сновидінні й проживемо кожний крок, який він для нас вигадає.
Раптово я прокинулась уві сні у тілі полярної ведмедиці(які ж вони прекрасні білі ведмеді). Нещадно розірвала написаний для нас сценарій, але ти залишився там , по той бік декорацій. Але хто ти ?! Стою між порохом і повітрям нашого міста, вслухаюсь у тишу. Але не чаю відповіді, навіть птахи змінили свою радіохвилю. Ще мить – і розцвітуть вечірні квіти, вони самотні, бо бджоли попрямували в наше «завтра». Ще мить – і мою тишу розчинить стукіт. Але ж дятел полетів у відпустку! Чую! Чую стукіт серця, але не свого : в моєму сіли батарейки. Я чула, як б’ється твоє серце… Так хто ж ти? Знову тиша… Озираюсь навкруги, а навколо мене біль на двох ногах та з мобільним телефоном, а між болем з двома руками плутається щастя. А! Це ж люди! Незважаючи на калюжі та на туман, вони плетуть національний вінок, але поглянь : квіти отруйні. Ти так жадібно вдихаєш токсичний пилок, а потім мінишся і жалиш мене. Хто ти? Ти – трьохголовий звір, але твої голови перебувають в тетраедричному зв’язку , бо одна – німа, друга – глуха, а третя – зовсім сліпа. Вони одна від одної на максимальній відстані, тому ти мовчав, став одним цілим зі мною, але не запитав дозволу і навіть не попередив. Тепер мені не так самотньо, бо ти поселився в мені. Інколи я даю в оренду тобі своє тіло, але беру думки як плату за це. Ти допоміг мені відчути, яке на смак життя. А знаєш, моє пахне ваніллю, розчинною кавою,сигаретним димом та пилом старих книжок, тепер я можу довірити тобі свої таємниці, бо ти – це я . Не покидай мене, бо я полюбила життя.
Я здатна знову бачити кольори.Знову чаю моледію блюзу - це музика мого дихання. Поглянь, а чоловік - це ж наша тінь! А хіба тіні бачать сни? За вікном ледь розвиднюється,ще п'ять хвилин і чоловік зникне,забравши капелюха. Вже час прокидатись,але так не хочеться.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170491
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 07.02.2010
автор: Fobia