Вдивляюсь в безкінечність стелі,
що ховає наелектризовані пустелі.
Тіні закопують мене в пісок,
а струм в'ївся в мій висок.
Рідна стеля знову оживає вночі,
коли з думками роправляються палачі.
Тепер до стелі сухими віями доторкаюсь.
Із штукатуркою в оазисах ховаюсь.
Які безмежні її простори.
Тільки не відкривайте штори,
бо я впаду на підлогу,
забуду до стелі дорогу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=171513
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 12.02.2010
автор: Fobia