Був звичайний осінній вечір. Дощ лив із самотнього, затягнутого сірими важкими хмарами, неба. Останнє листя падало на мокру землю, тонучи у великих сонних калюжах. Усе дзвеніло, трахкотіло, грюкало, тупотіло мінорними акордами дощу. Вулиці, ще недавно шумного і гамірливого міста, покірно мовчали у пустоті. Навколо не було жодної живої душі. Хоча ні….Із далекого безлюдного провулку вийшов невисокий, дивно одягнений молодий хлопець. Це - місцевий не дуже відомий, але талановитий художник. Навколо його худощавої, довгої шиї був обмотаний яскравий синій шарф, з помаранчевого плаща повільно текли тисячі дощових краплин, а у руках міцно стискав складену парасольку. Він неквапливо йшов вулицею, ловив замерзлими руками золотаві листочки, збирав у них важкі небесні сльози, а потім довго дивився в маленькі озерця, що розтікалися уламками осінньої гармонії. Нарешті, помітивши, що промок до нитки, хоча, здається, це не дуже його хвилювало, він зайшов у маленький під’їзд непомітного будинку. Піднявшись на шостий поверх, відкрив великим ключем старі дерев*яні двері. «Нарешті вдома...», - стиха промовив юнак. Хлопець заварив гарячого чаю, зручно вмостився на плетеному кріслі, і з сумом у великих блакитних очах згадував минулий день. Згадував, як критики і омріяні спонсори висміяли його роботи, відмовивши у допомозі, вони сказали, що у нього немає таланту, лише через те, що немає відповідної освіти. Його руки тремтіли, він розумів, що це кінець його творчості, його картини, які cтали змістом життя, не мають жодного потенціалу. Тепер він повинен влаштуватися у якусь фірму на роботу за спеціальністю, від думки про монотонну паперово працю серце боляче стиснулося і, здається, він відчув навіть фізичний біль. Хлопець довго дивився у чашку, не зробивши жодного ковтка, а потім вдивлявся у далину, у дощ, шукаючи допомоги у старого міста. Його яскраві блакитні очі поволі сіріли, у них зникала надія…Зневірившився, він, здавалося, змирився і заснув…Можливо, це був просто сон, а може щось більше…Та художнику приснилася дівчина з красивими очима кольору віри, ніжною усмішкою, ангельськими крилами, та це не головне…вона покликала його до себе і щось тихо прошепотіла на вухо, ніхто ніколи не дізнається, що сказала незнайомка, але у відповідь він довго шепотів: «Вірю, вірю тобі…не здамся…».Проснувшись, він сміливо відкрив знову блакитні очі, впевнено підійшов до мольберта і почав малювати. На полотні з*являлися перші обриси, це була вона, його ангел зі сну…Декілька тижнів він не виходив з квартири, боявся забути той чарівний, життєдайний образ…
Минули роки і дивакуватий, невпевнений у собі художник став всесвітньо відомим творцем. Його полотна були прикладом для наслідування, його талантом захоплювалися мільйони людей. Картина «Мій ангел» стала найбільшою таємницею його епохи, кожен хто підходив до неї відчував тепло, світло, а душа навіть найбільшого скептика сповнювалася надії. Та художник нікому не відкрив таємниці того дня і, можливо, випадкової дівчини-ангела з сну, що навчила його душу вірити…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172227
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 16.02.2010
автор: Сонячний Янгол