Запис у щоденнику

Колись  мене  полюбив  художник.  Він  був  бідний  і  казав  мені,  щоб  я  роздягнулась.  Я  роздягалась.  Ранок.  Ніч.  Вечір.  Не  мало  значення.  Хтось  казав,  що  він  не  любить  мене.  Та  ні.  Він  любив.  Та  не  володів.  Та  шкода,  що  він  був  експресіоніст,  і  ніхто  не  знав,  що  це  я  -  його  Муза.  

Отак  і  летіли  години.  Я  сиділа  оголеною  на  кріслі,  глибокому  і  теплому,  а  він,  повернувшись  до  мене  спиною,  нервово  курив  і  малював.  Квіти.  Солодке  сонце.  Апельсини.  Цигарки.  Та  не  мене...  Він  просто  хотів  мене.  Та  не  володів.  Коли  він  закінчував  картину,  він  оволодівав  мною,  потім  засинав.  Та  не  володів.  Я  вставала  і  підправляла  картину.  Потім  він  її  продавав  і  мав  як  доїхати  до  мене.  Він  викликав  мене  з  дому,  і  ми  знову  тихо  ішли  до  нього.  Де  я  роздягалася,  він  малював,  потім  він  оволодівав  мною,  та  не  володів.  Він  любив  мене  сильно  і  холодно.  Одного  разу,  він  не  заснув  після  оволодівання.  Він  зиркнув  на  мене  з-під  вороного  пасма  волосся,  поцілував  моє  замерзле  плече,  і  сказав:

-  Ти  навіки  будеш  зі  мною?

Я  сказала,  закурюючи  цигарку:

-  Так.

Я  брешу.



Колись  мене  полюбив  фотограф.  Він  був  бідний  і  казав  мені,  щоб  я  роздягнулась.  Я  роздягалась.  Ранок.  Ніч.  Вечір.  Не  мало  значення.  Хтось  казав,  що  він  не  любить  мене.  Та  ні.  Він  любив.  Та  не  володів.  Та  шкода,  що  він  був  натураліст  і  пейзажист,  любив  тільки  природу,  і  ніхто  не  знав,  що  це  я  -  його  Муза.  

Отак  і  летіли  дні.  Я  сиділа  оголеною  на  траві,  зеленій  і  гіркій,  а  він,  повернувшись  до  мене  спиною,  пив  пиво  і  фотографував.  Квіти.  Солодке  сонце.  Апельсини.  Цигарки.  Та  не  мене...  Він  просто  хотів  мене.  Та  не  володів.  Коли  він  закінчував  фотозйомку,  він  оволодівав  мною,  потім  засинав.  Та  не  володів.  Я  вставала  і  видаляла  нефартові  знимки.  Потім  він  їх  продавав  і  мав  як  доїхати  до  мене.  Він  викликав  мене  з  дому,  і  ми  знову  тихо  ішли  до  нього,  на  природу.  Де  я  роздягалася,  він  фотографував,  потім  він  оволодівав  мною,  та  не  володів.  Він  любив  мене  м*яко  і  ніжно.  Одного  разу,  він  не  заснув  після  оволодівання.  Він  зиркнув  на  мене  з-під  русявого  пасма  волосся,  поцілував  моє  гаряче  плече,  і  сказав:

-  Ти  навіки  будеш  зі  мною?

Я  сказала,  допиваючи  пляшку  пива:

-  Так.

Я  брешу.



Колись  мене  любив  науковець.  Він  був  бідний  і  просив  очима,  щоб  я  роздягнулась.  Я  роздягалась.  Ранок.  Ніч.  Вечір.  Не  мало  значення.  Хтось  казав,  що  він  не  любить  мене.  Та  ні.  Він  любив.  Та  не  володів.  Та  шкода,  що  він  був  науковець,  і  ніхто  не  знав,  що  це  я  -  його  Муза.  

Отак  і  летіли  місяці.  Я  сиділа  оголеною  у  його  лабораторії,  пліснявій  і  металічній,  а  він,  повернувшись  до  мене  спиною,  смоктав  чупа-чупс  і  створював  щось  на  своїх  приборах.  Квіти.  Солодке  сонце.  Апельсини.  Цигарки.  Та  не  мене...  Він  просто  хотів  мене.  Та  не  володів.  Коли  він  знімав  окуляри  і  стомлено  тер  очі,  він  оволодівав  мною,  потім  засинав.  Та  не  володів.  Я  вставала  і  видаляла  помилки  в  розрахунках.  Потім  він  їх  продавав  і  мав  як  доїхати  до  мене.  Він  викликав  мене  з  дому,  і  ми  знову  тихо  ішли  до  нього,  у  лабораторію.  Де  я  роздягалася,  він  клацав  приборами,  потім  він  оволодівав  мною,  та  не  володів.  Він  любив  мене  невміло  і  неудачно.  Одного  разу,  він  не  заснув  після  оволодівання.  Він  зиркнув  на  мене  з-під  сивого  пасма  волосся,  поцілував  моє  нестомлене  плече,  і  сказав:

-  Ти  навіки  будеш  зі  мною?

Я  сказала,  одягаючи  його  окуляри:

-  Так.

Я  брешу.



Тепер  мене  любить  Ніхто.  Він  багатий  тим,  що  в  нього  нічого  немає.  І  тим,  що  йому  нічого  не  потрібно.  Він  навіть  не  хоче,  щоб  я  роздягнулася.  Я  не  роздягалась.  Ранок.  Ніч.  Вечір.  Не  має  значення  для  нього.  Хтось  брехав,  що  він  любить  мене.  Та  ні.  Він  не  любить  мене.  Він  просто  володів.  Та  не  оволодівав.  І  шкода,  що  він  не  знав,  що  я  -  його  Муза.

Отак  і  летять  роки.  Я  сиділа  близько-близько  коло  нього,  він  дивився  мені  в  очі  і  посміхався,  а  я  знічев*я  так  хотіла  роздягатись.  Я  часом  брала  його  за  руку  і  тоді  -  ...    Квіти.  Солодке  сонце.  Апельсини.Псевдо-Цигарки...  І  я.  Він  просто  володів  мною.  Та  не  оволодівав.  Коли  він  лягав  мені  на  коліна,  заплющував  очі  і  обіймав  мене,  він  продовжував  затягувати  пасок  свого  володіння  мною  і  ніколи  не  засинав.  Потім  я  вставала  і  кусала  неторкані  ніжністю  чи  силою  уста  до  крові  та  шморгала  носом.  Потім  він  ішов.  І  добирався  наступного  разу  до  мене  пішки.  Він  викликав  мене  з  дому,  і  ми  тихо  ішли  кудись,  куди  вів  мене  Ніхто.  Де  я  страшно  хотіла  роздягнутись,  він  лягав  мені  на  коліна,  закривав  очі,  затягував  пасок  володіння  мною  і  ніколи  не  засинав.  Я  любила  його  сильно  і  холодно,  м*яко  і  ніжно,  невміло  і  неудачно.  Одного  разу  він  не  закрив  очей.  Я  відкинула  за  спину  косу,  стримала  свої  сірі  сльози,  поцілувала  його  зранене  плече  і  спитала:

-  Ти  навіки  будеш  зі  мною?

Він  все  дивився  на  мене.

Він  промовчав.

Я  люблю.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172860
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.02.2010
автор: Хельга Ластівка