Поезія, Джиме, розумієш? Це оце… як його….а, біс із ним…
Поезія, Джиме, це оцей келих бренді. Дивися, Джиме, його життя таке крихке, ламке, ніжне, і головне - воно в твоїх руках. Одненьке на сьогоднішній вечір. Та й, певне, на усе твоє нікчемне життя. Але поглянь, Джиме, келих наповнений змістом, - бренді. А ти? А, чорт забирай, ти?! А твої поетичні зливи?
Все, що може людина, - це позбавляти усе, до чого вона торкається, змісту. Пий же! Знищуй!.. Вбивай… А потім - живи в мирі… Тобі усе пробачать… Ти усе відмолиш… Ти усе відбрешеш.
Брехня.
Не допускай її у вірші свої. Будь що, тільки не вона. Вигадуй, перебільшуй, але не бреши. Кажи нісенітниці, божевільниці, але не вибріхуйся. Не вигороджуй ні цих людей, ні себе.
Люди.
Що писати про комах? Про матеріальний достаток, розмноження, смерть. Мало, Джиме, мало… Може, ти не комаха? А, скажімо, членистоноге? Або безхребетне? Ні, ти все ще надто людина…
Безхребетні.
Нехай криком вищать під твою музику, а ти знущатимешся з них зі сцени.
Сцена.
Хо-хо, Джиме, не пиши про цю продажну хвойду, вона лягає під будь-кого, хто їй заплатить.
Платня.
Гроші (див. Люди) Людська брехня.
Чорт, замкнулося. А, бодай йому…
Джиме, підійми очі з підлоги і на хвильку стань тверезим, викинь цигарку. Поглянь, там на ліжку хтось спить. Ти й забув хто…
Світлі локони м'якими золотавими хвильками малюють море на подушці, вони, немов тонке пір'я небесних фей-ялинок, сплітаються і розбігаються незбагненними візерунками, творячи неймовірря краси, вони золотим німбом облямовують обличчя… Шкіра покрита тихим, червневим пухом ранніх персиків, родимки - немов поодинокі заблукалі втікачі, лінії солодко переходять з однієї в іншу, зливаються, роблять западинки і плескаті вершини. 2 лінії золота ніби попереджають, обережно, там, унизу, ти посивієш від вічності того, що побачиш, у що поринеш. Та ні, вічності зараз сплять, а ти, головне, будь тихенько… Вічності охороняються двома рядами гострих і довгих золотих татарських шабель, та зараз вони, капітулюючи, поклонили свої леза… Носик, схожий на двосторонню печерку, тихо видихає повітря… І тут. І тут… Найсолодше - вуста. Зараз міцно стулені, ці хмаринки літнього неба, пофарбовані сонцем у кольори ніжного пурпуру і рожевого туману, спочивають одна на одній. Таємні кутики вуст, заховані у темряву тіні, схвильовують, мов землетруси. І там, де закінчуються уста, здається, закінчується всесвіт. Та ні, після точеного підборіддя, вперто випнутого, мов претензія на силу, після цього намагання зазіхнути на могутність чоловіків, починається стебельце шиї. Тут шкіра ще більш ніжна, покрита якимось живим особливим запахом, який переплітається з запахами золотих хвиль. Потім плече, цей невеличкий вигин, який повністю ховається у мою руку, цей великий подвиг крил. І… Невже цього не досить? Ляж коло неї, Джиме…
Отак, не бійся, вона не прокинеться. Вчора вона чекала тебе з вечірки, де ти дав під хвіст трьом добрячим курвам, до безгодини зараз. Притулися до її рук. Бачиш, вона навіть сама тебе обіймає, це коло замикається, зараз почнеться магія, поезія якої так була близько, а ти не бачив. Джиме, не тисни її так. Це ж не келих бренді. Це дещо важливіше, дещо набагато більш ніжне. Це творіння того Бога, якого ти прокляв, дивлячись на нові, розсекречені документи про війни - першу і другу Світові. Добре поміж її груденят, правда?
Там добре плакати.
Плач… Джиме, плач…
Ой, вистріли вічностей. Нічого, заховайся глибше. У цій війні помре лише смуток та відкинеться з твого фронту біль. Буде мир, Джиме, радій, буде мир… Диверсантам не пробратися до тебе. Лише квиління лебедят у її горлі, лише арфи її голосових зв'язок, лише ниті її звуку…
- О, Джиме…
Здається, тільки зараз ти зрозумів…Що таке поезія.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172951
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.02.2010
автор: Хельга Ластівка