Що за птах розкинув крила,
Над моєю Україною?
Над полями і лісами,
Над озерами, річками,
Над землею і хатами
Та ще брате і над нами.
Тінь велика наче хмара,
Вкрила все, що поруч з нами.
Те, що з сонцем вранці встало,
Знов від темряви заспало.
Посіріло все навкруги,
Потускніли трави й луки.
Все маха над ними крила,
Так завзято, щоб накрила,
Його тінь все більше й більше.
Всього того, що світліше.
Карка клювом, б’є ногами,
Підминає все кігтями.
Наче мало йому неба,
Все ще більше, більше треба!
Що побачить розриває,
Що не вхопить розбиває.
Та все більше й нижче «хапа»,
Ну й пихата в нього «храпа».
Чорне пір’я, кігті сині,
Клюв рожевий, знизу білий.
Гарно кряче, як співає,
Та до себе забавляє.
Позбиралися скрізь люди,
Чи від співу, чи від туги,
Чи від темряви напруги.
Розійшлись про щось говорять,
Один одного відводять.
Хто куди, лиш бо побільше,
Щоб вгодить тому хто вище.
Що під птахом смирно ходить,
І від нього всім говорить.
Про багатство і про славу,
Якщо віддамо йому державу.
Нас навчить він працювати,
Багатіти й жирувати.
Мати все, що побажаєш,
Бо для цього усе маєш.
Віддай право лиш своє,
На все те, що потускніло,
Що розбилось, що змарніло.
Чи від часу, чи від долі…
Бо бездарні ми у полі.
За для чого воно нам?
Цей вкраїнський зжитий хлам!
В темінь світло не проникло,
А тому навкруг не видко.
А до верху, що дивитись,
Там лиш райдужні «пташиці».
Все щільніше одна з одной,
Вже багато їх за обрій.
Бачим те, що можем бачить,
Чуєм спів та легкий крячет.
Все для того, щоб зажити,
Добре їсти, добре пити.
Та лиш гурт зіб’ється в масу,
Розійдеться хмара зразу.
Складе крила й гей за їжу,
Підминать усе з під низу.
В кігті тільця набирати,
Клювом душу видерати.
Як хто глянув, що світ сонця,
Освітив усе до донця.
Поки птах замкнув у крила,
Вся і всіх, що ним зманилось.
П’є червону насолоду,
Забирає в поля вроду.
В світі інше не буває,
Щоб прожити, - убиває!
Потім знову вверх і крила,
Над моєю Україной.
Щоб не вбачив ніхто правди,
До і після тих сніданків…
І таких птахів...
Все більше, й більше,
Потикаються і інші.
З Півдня, Півночі зі Сходу,
Та ще й Заходу «крутого».
Вже тече пожадна слина,
В темінь втоптана країна.
Куди бігти, куди йти?
Всюди райдужні птахи…
Їм би в небі, щоб літати,
В Бога дозволу питати.
Та не так, щоб знову крила,
Над моєю Україной.
Щоб дістати ті покої,
Вже пора мабуть до зброї.
Схаменись, ворожа сила!
Сядь у полі де спокійно…
Дозвіл в Батька попроси,
На оті ліси й луги.
І над ними, щоб літати,
Своє око милувати.
Лиш тоді врозуміш звично,
Що усе оте, не вічно.
Не хапати розбивати,
Роздирати й убивати.
А турботливо і ніжно,
Скрізь, де ляже твоє око,
В полі лісі чи десь збоку.
Душу свою віддавати,
Через працю, за всіх дбати.
Та не так, щоб знову крила,
Над моєю Україной.
Пирувати й убивати,
З тіла душу видирати.
Хто розуміє той чує,
Нехай в полі не ночує.
Не служить потрібно птаху,
Лиш бонь дать йому під паху.
Не давать себе вбивати
Зманювать і обдирати
Що ж для цього треба знати?
Просто...
Життя своє цінувати,
Берегти красу й довіру.
Найщирішу в світі віру!
В один – одного всім разом,
Не даватись на прокази.
Відділяти чорне й біле,
Турбуватись за довічне.
За могили, за батьків,
За дітей, за онуків.
За сестер, братів, сусідів,
Друзів та усіх хто милий,
Серцю нашій Україні!
Для «хохлів» одній єдиній.
В світі хаті, що під сонцем,
Так знайшла собі віконце.
З правом бути не вбивати,
І від Бога милість мати.
Та, щоб мрії ці здійснились,
Научись любити й вірить.
В оце все! До дна! До донця!
Щоб світило в душах сонце.
По благай прощення всюди.
Хай заповнить твої груди,
Покаяння дух вразливий.
Заколосять всюди ниви.
Бо нема сильніше зброї,
Щоб убити над собою,
Того птаха, що зняв крила.
Над моєю Україной!
Покаянням і прощенням,
Ми здобудемо смирення.
Вірой, - силу, щоб надбати,
Мудрість жити й не здаватись.
Мати в собі щастя й волю,
Й не здаватись. Щоб по полю,
Тільки крила, кігті сині,
Та рожеві клюви й білі.
Хижі, хитрі очі всюди,
Заграють з тобою в «блуди».
Знай одне - це хитра гра,
Щоб сиротою була, твоя хата,
Щоби всі ми, не пізнали
Тої сили, й благодаті,
Що від Батька нам дана,
На усі наші поля,
На луги ліси й річки.
І для нас з тобою брате,
Вміймо ж ми за це подбати.
Не ставай рабом пташиним,
Не оранжевим не синім.
Полюби, що є довкола,
Полюби себе самого.
І всіх тих, що біля тебе,
Свято вірять в синє небо.
Жовті, стиглі вже хліби,
В праці, що в твоїй зросли.
Полюбімо всім нам милу,
Нашу неньку Україну!
Отоді і проросте,
В душу кинуте оте…
Від Творця, зерно турботи,
Щоб жилось «хохлам» в роботі,
Наче всім Святим в Раю!
Бо ми маємо вже тут,
Нашу неньку Україну!
Й найсвятішу в світі віру.
Лиш бо, треба в це врости!
Якщо ж ні... То знову крила,
Над моєю Україною...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175370
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 04.03.2010
автор: Сергій Кріпак*