То не сурми гудуть, то не дзвони,
То не в бій запорожці ідуть,
То із неба упали прокльони,
Що не вміємо жити ми тут,
У своїй, відвойованій кров’ю,
і огнем, і мечем, і життям,
і стражданням, і страхом, й любов’ю,
і молитвами, і каяттям,
проторованій рідній країні.
Не зробили ми те, що могли,
Не увінчали цвіт на калині,
Не з’єднали свої береги.
Ми не чули про правду і волю,
Не зуміли знайти, що давно
І батькам покалічило долю.
Але що це? Чи нам все одно,
Що із внуками нашими буде,
Що народ втратить діючий чин,
І вмиратимуть душами люди,
Хоч донька я, а ти – її син,
Хоч це ти розкрадаєш ту правду,
Але я терпеливо мовчу,
Хоч не хочу, щоб так було завжди,
І сама за те гірко плачу…
Я таю, що мене не зламати,
Що я – часточка слова «народ»,
А хто ти, лицемір-депутате,
Скільки ти нам даси пільг і квот
На життя, твоїм батьком здобуте,
І на сльози, що матір лила.
Ви не слухайте більш його, люди,
Бо неправда його привела
В бюлетень десятинного списку.
Ви не вірте, він зрадив себе,
Він забув про батьківську колиску,
і вже кров козаків не зове
його стати на захист Вкраїні.
Не ганьбити, не вести до втрат,
Бо звання залишатися «сином»
Все ще вище, аніж «депутат».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177357
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.03.2010
автор: Halyna