У нього був поганий день: проект над яким він працював три роки відправили на доопрацювання. Він поїхав раніше з роботи, але потрапив в затор, під’їхавши до будинку, він згадав, що залишив в офісі деякі важливі папери. Він відчинив двері і зайшов до квартири. Йому взагалі не хотілося нікого бачити і ні з ким розмовляти. Але тоді чому він їхав додому? Тут завжди на нього чекала вона. Мабуть все ж таки в глибині душі він знав, що вона єдина його зрозуміє і підтримає. Вона знала про важливий день у його трьохрічній кар’єрі, і сподівалася, що цей день закінчиться святкуванням. Але побачивши його пригнічений настрій, вона без слів зрозуміла, що все не так, як вони планували. На її обличчі з’явився сум. Вона знала, що його зараз краще не чіпати, тому просто, не промовивши ні слова, пішла до кухні заварювати каву. Він сидів у кріслі і переглядав матеріали проекту, просто дивився утопаючи у наборі символів, таблиць і малюнків, навіть не замислюючись над їх суттю. Виникало бажання спалити, знищити все це, що було для нього таким важливим, але неоціненим іншими.
Вона принесла дві чашки з міцною чорною кавою, поставила їх на столику і підійшла до нього.
- Пропоную піти в басейн.
- Так, - кивнув головою він, - як це мені відразу не спало на думку.
Він почав збирати до купи всю документацію, вона взяла чашку з кавою, щоб пригостити його. І в якусь мить, коли він … чи вона … Якби була можливість призупинити чи повернути цей момент, щоб розібрати його на дрібні фрагменти і зрозуміти. Але часто ми бачимо лише результат нашої необережності, спонтанності тощо. Кава опинилася на його паперах. Він ніби збожеволів. Почав кричати. Кидати папери. А вона просто дивилася на нього і не розуміла його емоційного вибуху.
Все в житті трапляється не просто так. На все є свої причини. Хтось з ситуацій виносить уроки, хтось взагалі їх не помічає, а дехто просто навчився реагувати правильно. Але навіть коли вмієш реагувати, інколи якась сторона душі змушує сказати щось, про що потім глибоко шкодуєш.
- Мовчи. Я нічого не хочу чути. Залиш мене самого. Я хочу бути сам. – Говорив він досить жорстким і не приємним тоном.
- Я…
- Не кажи ні слова. Я не хочу чути твій голос.
- Обережно з бажаннями… - Її очі повільно наповнювалися сльозами. - Інколи вони можуть здійснюватися…
Вона вийшла. Вона йшла вулицею і по її блідому обличчю одна за одною котилися дрібні сльозинки. Він вперше примусив її плакати. Перед її очима з’являлися і зникали безліч сцен зі сценарію її життя з ним. Ці моменти і складали життя. Їй навіть складно було уявити своє життя без нього. Вона розуміла, що в нього був поганий день, він просто зірвався і наговорив зайвого. Не подумав про те, що це її образить. Потрібен час...
А десь в цьому місці інші такі ж як вони у чомусь схожі, а у чомусь зовсім інші. Схожі у тому, що здатні так само посваритися із-за якоїсь дрібнички, наговорити зайвих слів… і тоді один з них скочить в авто і у такому пригніченому стані буде аналізувати картинки, які безсвідоме намагатиметься транслювати у свідомість. І десь не помітить червоне світло бо для підсвідомого червоний колір – «Дій!!!», а не «Стій», додасть швидкості і дві сили: образа та гнів зустрінуться на перехресті і далі підуть тримаючись за руки у пошуку Ангелів Світла і Прощення.
… Він вперше змусив її плакати. Вперше … і в останнє…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178943
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.03.2010
автор: Tery Presly