В. Симоненку
Присвячується
Йому лише життя шляхи відкрило,
Дороги показало і стежки,
Та не судилося дорогами піти,
Та не судилося всміхатися так мило.
Йму тоді ішов двадцять дев’ятий,
Ні, не війна забрала юнака,
Сувора дійсність станцювала гопака
Палюгою по спині в шістдесяті.
Він був поет, прекрасний, неповторний,
Співець народу, правди і життя,
Що надихав людей на каяття
За всесвіт душ, могутній, та потворний.
За що він постраждав, заради чого,
В ім’я кого і для чиїх дітей?
Невже для вурдалаків-нелюдей,
Що так безжально покарали його?
Але поет живе і буде жити
В своїх віршах і казках чарівних,
Він дихає і дихатиме в них,
А ми готові подих той ловити.
Хай лебеді прилинуть до могили
І душу Симоненкові здіймуть,
І в кожне серце нишком принесуть
На лагідних рожевих теплих крилах.
25.03.2005г. Мезенцева Є.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179184
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 22.03.2010
автор: Жемчужинка