Крок…німий. Крок…мовчить, і я мовчу. Ще крок, і біль у слові. Я хотіла від нього щось почути, та не ударом в душу. Такий, що легко сльози пустити по сухих холодних щоках.
Пройшов день, а стиснутого серця пил з`явився знову. Лише від спогаду тих слів. Він розуміє, чого у мене глухонімий настрій, та дорікає: «…не всі такі………………». А я не хочу як вони!!! Не думати, не плакати, не відчувати неприємних фраз. Не кохати. Ніби перетворитись на повітряну кульку. Так – вона бажана(хоча лише дитиною, та все ж…), барвиста. А що всередині – пусто…Я так не хочу. Хочу любити, хочу, щоб про мене думали, турбувались, хочу бути маленькою…
Мазок чорною фарбою на чистому відносин полотні – і все…не зітреш його ніколи більше. Скільки б не старався замаскувати білою фарбою. Чомусь назавжди той штрих словами: «не всі…..» приріс до мене шрамом. Глибоким і свіжим… Я ж просто сказала йому, що ми такі… Такі вразливі, ніжні і прості. Я знаю, знаю, що є багато байдужих. Невже йому треба такої – актриси, яка нізащо не викаже свої почуття та образи?! Вона буде пластмасою: штучною, кольоровою. Не знаю…сльоза… Знову та фраза. Вона народжує думки, що хочеться стати пустотою: без почуттів, без вражень і емоцій. Якщо йому такої треба – розчарувалась…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181659
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 03.04.2010
автор: Інга