Розритий атласу шматок
вже не даремно.
І скільки душ не достеменно
покарано було з нічого.
І світло денне мов нічне
спалило холод, вір у те!
Цього не було, безперечно,
і жодне фото чи сердечко
не спалахне життям торішнім.
І не один меланхолічний
заплаче той незайвий раз,
щоб докорінно кров замерзла
за вмерлих, хто упав за нас.
Хоча і в них було бажання
безодню тисяч раз кивнути: "так!"
А їм лише: "останнє слово..."
Приплив...лавина...вистріл...страх...
Тепер на тому полі
і вітер не сколихне
святої тиші з арфою в руках.
І безсумнівно сіль проникне
йдучи з очей і по щоках...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182247
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 07.04.2010
автор: Інга