Усе, що мала, убито горем.
Я одинока до божевілля.
Усі – на небі, а я йду морем,
Я йду водою по білих хвилях.
Крізь білі пальці спадає попіл.
Він ніби гори брудного снігу.
Це мою душу програли в покер
чи то від віччаю чи для сміху
Чорні скати й червоні риби
цілували мене у ноги
відривали шматочки плоті
і доводили до знемоги
Тим червоним як захід сонця
Кровоточили мої рани.
Це життя? не Життя… А що це?
Знаю духу мені не стане
Щоб дійти по воді до раю
Чи до берега хоч би дійти
А навіщо? кажу ж не знаю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184376
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 16.04.2010
автор: Саша Кіткотенко