Чомусь усе минає, наче з вітром,
Проноситься із хмарами й піском.
Торкається так легко та помітно
Своїм тонким мережаним крилом.
Усе проходить: радощі й печалі,
Стрічання і розлуки під вікном.
А ми колись того й не помічали,
А нам колись було це все одно…
Тепер збираєм спомини по зернах,
По ниточках тонких із сивини,
А ми пройшли і райдуги, і терни,
А ми удвох дивились одні сни.
Усе оте, що нами вже набуте
Навпроти у очах твоїх блищить.
А я, ти знай, ніколи не забуду
Прожиту нами разом кожну мить.
У зморшках від усмішок потопати,
Копати разом клумби у саду,
Я так тобі хотіла розказати,
Що як усі дороги в Рим ведуть,
Так всі мої шляхи ведуть до тебе.
І хай там що чекає в бистрих днях,
Мені нічого більшого не треба,
А бачити лиш блиск в твоїх очах.
P.S. Сподіваюсь, так у 70, я зможу про це говорити:)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184445
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 16.04.2010
автор: Halyna