Панно пам'ять

ПАННО  ПАМ’ЯТЬ!

Все  минає  і  знов  починається...  Життя  наше,  загалом,  нічим  не  відрізняється  від  життя  природи.  Весна  змінює  зиму,  а  потім,  згодом,  знову  настає  зима.  Квіти  цвітуть  і  відцвітають,  а  через  певний  час  вони  знову  тягнуться  до  сонця  і  пестять  наші  очі  красою  своїх  пелюсток.  І  лише  люди  здатні  вигадати  таку  нісенітницю  щодо  своєї  вічності  та  винятковості  у  природі.  Людство,  можливо,  найнедосконаліше  творіння  природи.  В  ній,  у  природі,  все  вічне  і  ніщо  не  є  постійним,  все  постійне  і  немає  нічого  вічного...

Так  і  в  нас,  у  людей.  Буває  час  –  квітнемо,  кохаємо,  ніжимо,  а  потім  –  все  відквітає,  і  ніхто  з  нас  не  знає  чому.  Лише  цвіт  опадає,  опадає,  опадає...,  аж  до  тієї  пори,  заким  не  залишиться  нічого.  Ніби  й  не  було  тих  чуттів.  А  що  залишається?  Залишається  пам’ять.

Панно  Пам’ять!  Вона  теж  з  плином  часу  міняється,  але  лише  смерть  може  знищити  її  в  нас.  Хоча  хто  се  знає,  що  знищує  смерть?  А  поки  живе  пам’ять,  живемо  й  ми.  Навіть  тоді,  коли  цвіт  ген  осипався,  ми  все  одно  живемо.  Бо  з  нами  і  в  нас  живе  пам’ять.

А  потім  знов  приходить  нова  весна,  зовсім  інша,  але  так  схожа  на  попередню.  Ми  чомусь  мріємо  про  те,  що  вже  було...  Можливо,  в  тім  що  “було”,  є  наше  “буде”?  Може  воно,  минуле,  шепоче  нам  про  те,  що  ще  буде,  лише  ми  його  до  кінця  не  розуміємо.

І  скільки  б  весен,  знов  і  знов,  в  нас  не  будили  б  нову  ласку,  ніжність,  чуття,  і  скільки  б  зим  в  нас  все  це  не  вбивали  б,  коли-небудь,  у  надвечір’я,  чи  посеред  ночі,  у  безсоння,  нами  опанує  пам’ять.  І  кожен  з  нас  пригадає  минуле...  І  тоді  ми  дістаємо  старі  запорошені  світлини,  листи,  дарунки  і  згадуємо.

Згадуємо  і  по-новому,  по-іншому,  по-кращому  ще  раз  проживаємо  те,  чого  вже  не  повернути  ніколи.  І,  о  Господи,  інколи  кажемо  ми  і  бачимо,  скільки  ж  помилок  та  дурниць  натворили  ми  на  сім  світі,  скільки  скарбів  не  зберегли,  скільки  тепла  не  подарували  і  не  зуміли  прийняти  тоді...  Чому,  Боже,  були  ми  настільки  сліпими,  що  мріяли  про  все  це  і  не  помічали  сего?!

І  враз  туга  та  сум  прилетять  в  наші  душі  з  небес  і,  воїстину,  це  є  мить  чистоти  людської  та  відвертості.  Ми  залишаємся  сам  на  сам  із  собою,  із  серцем  своїм,  із  душею.  І  тоді  ми  робимося  здатними  милостиво  та  безмежно  кохати,  кохати  ніжно,  відверто,  не  втрачаючи  навіть  краплини  любові.  І  тоді  ми  готові  дарувати  кохання  і  уміємо  приймати  його  правдиво.  Тоді  ми,  здається,  знаємо  вартість  тим  коштовним  штукам  –  життю  та  коханню.  І  починаємо  жити  по-справжньому.  Це  злагода  Душі  через  Любов,  але  злагода  по  минулім.

Та  незабаром  настає  ранок.  Ми  докладаємося  до  праці,  до  тего,  до  сего...  Життя  буденне  триває  і  все,  здавалося  б,  іде  гаразд.  У  всякому  разі,  так  як  завжди.  Ми  нібито  все  робимо  так,  як  повинно  бути,  як  велить  нам  наш  розум,  наше  серце.  Незалежно,  чи  весна  в  душах  наших,  чи  зима.  Незалежно,  чи  розквітаємо  ми,  чи  квітнемо,  чи  одцвітаємо...

Але  йде  годинник,  минатимуть  дні,  минатимуть  ночі,  і  коли-небудь  знов  настане  момент  істини.  Повернеться  у  душу  згадка  про  минуле,  і  нам  знову  забагнеться  передивитися,  перечитати  сторінки  свого,  можливо  ще  недалекого,  пройденого  шляху.  І  знову-таки  засумуємо,  затужимо  за  недокоханим,  за  недоласканим,  за  недоніженим.  За  Життям!

І  так  буде  вічно.  І  ніщо  не  повернути  назад...  Та  й  чи  потрібно  воно,  те  повернення?  Хіба  що  на  крилах  згадки…

Павло  Гай-Нижник.  
Зі  щоденника
                                           Кам’янець-Подільський,  1992  р.



Гай-Нижник  П.  Смак  свободи...  Лірика  життя.  -  К.:  Вид-во  "Цифра-друк",  2009.  -  С.3-5.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184790
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.04.2010
автор: Гай-Нижник Павло