ПРОЛОГ
Спить спокійно Меровінг
У ліжку золотому,
Він володар цих земель,
Вік доживає у замку,
Що між хмар,
На великій горі височіє.
Спить й не знає,
Що марення, що лицезріє,
Обернеться у правду…
Вдивляється із острахом
У той примарний сон:
«У вогні горить його земля -
Із землею зрівняли його дім!»
А потім бачить:
«Він, молодий і ще з гарячим серцем
Сідає на коня і дістає клинок
І буде помста його страшна,
Коли прийде до нього просвітління:
Хто це зробив, кого відправити у забуття,
І чиє ім’я потрібно стерти
Зі спогадів людських?»
Тут увірвавсь прислужник в його покої
І припинив цей сон страшний.
Послушник Сайфер:
— Мерщій вставайте! Лихо прийшло.
Бачив я воїнів страшних загін,
Що йдуть до цитаделі нашої,
Твердині нашої…
Господар це почувши,
Зірвався з ліжка
І з осатанілими очима рикнув:
— Тікати марно всім!
Беру передовий загін
І їм наперекір помчусь,
Поборюсь скільки зможу!
Всі інші - до бійниць, на стіни,
Готуйте теплу, щиру зустріч
Нашим гостям, гостинно
Зустрінемо залізом в серце…
БИТВА ЗА МІСТО ДАЛАРАН.
Зійшлися в битві ніч і день
І спалахнуло сонце.
Цей динамічний хід подій,
І майбутній їх двобій…
Майбутнє - неминуче,
Безжалісно
Розтоптує вінець надій…
Це буде щось Без Ім’я,
Страшніше, ніж війна…
Злякані хмари знялися з гір окам’янілих,
Втекли у вирій,
В артеріях застигла кров,
Очікуючи бурі.
Я пролечу над полем битви
Соколом небесним, вістрям меча.
Побачу те, за що пропасти можна,
Про що віками співати будуть
І героїв тої битви прославляти!
Вже ближче я до того пекла,
Де дві орди зійдуться зараз в м'ясорубці….
Спита колись у мене Бог Війни,
Про те, що я узрів у тому місці,
А я заплачу…
Бо тоді стояв в рядах бійців,
Що, мов шакали, дивились на фортецю,
Яка стояла перед ними,
До якої пливли морями й шли горами…
А прийшовши закипіла кров,
Стали залізними м’язи,
Обличчя стали мов ворожі,
Такі злі і ненаситні,
Як у гієн голодних,
Що бачать ранену здобич.
Обернувся навкруги і побачив
Поле із загострених списів,
По якому лиш вітер ступає.
Побачив, як пливуть хмари,
Між якими десь смерть вже літає…
Заграймо в сурми, удармо в барабани!
Ми наближаємось до ворожої брами!
Нехай здається, що ці стіни аж до неба,
Але і списи у нас довгі
І віра в нас незламна
І галас навкруги не перестав ще
Стук серця прискорять.
Поки битва триває – ми звірі!
Гайда під стіни!
Умиємось дощем із стріл!
Ану, давай драбини!
Я вгору полізу, мов полечу,
І вчеплюся в горлянку моєму ворогу!
І хай впаду, простромлений мечем,
Але такий щасливий,
Бо, хоч помер, але, можливо,
Я побачу той, інший світ,
І вірю – він добріший буде!
Як ні – то й там продовжу свій похід!
Недруг мій, якби не ти, супостат, кровопивця, убивця,
То я б не зайшов на край світу,
Щоб тебе втоптати у землю твою ж,
Твій дім розгатити, тебе в нім спалити,
Якби не ти, то й забули б мене,
А так герой!..
…І монстр, подібно тобі, неприятелю мій любий…
Біжу по розпеченому від вогняного сонця камінню,
Кружляюсь у танку зі смертю, вриваюсь
У пекло битви, в обійми того,хто дивиться гордо,
Ворожо, так мов хоче спепелить тим поглядом.
Вбиваюсь у ту стіну жаху, з заліза, м’язів і відваги.
А поряд, за спиною, хтось шепоче:
«Пильніше будь! Не помирай!
Покинула я Рай,
Та видно, що не марно,
Стану твоїм першим щитом…
Дам тобі сили,
Тільки не покидай!»
Докотилось сонце до горизонту,
Стали довшими наші тіні…
А ми розпластались на землі…
Хто мертвий, хто спить.
А я все мрію…
…Натхненний стражданням.
Остання завтра брань…
Вночі,
Тим часом, як ми залатати рани відійшли,
І перестали замок штурмувати,
Слуга господаря великого
Побіг за ниткою надії у центр цитаделі,
В найсвятіше місце.
Влетів Сайфер в храм, вклонився всім богам,
А ті, мов скам’янілі,
Мовчать і дивляться на нього,
Лиш Зевс, що з золота відлитий був,
Великим оком підморгнув…
Та ні, то так, здалося,
І він стоїть, як брила граніту…
Сайфер на коліна впав
Й несамовитим криком гримнув:
«Стіни тремтять,
Вже Сонце шість раз падало в обрій
І виринуло з горизонту,
Вже мечі затупились,
Вже лати наші, мов решето,
Ще день і не буде живого нікого…»
А вони все мовчать і рахують віки…
Вже сьомий ранок тут…
Прокинувся я в обіймах з щитом,
І став лицем до фортеці,
Та й звернувсь,
Сам не знаю до кого:
«Мені нічого зараз непотрібно,
Окрім уваги, спритності,
Щоб доспіхи були легкі,
Мов з крилами,
Меч легкий, як пір’їна
І вдари точні,
Удари сильні, як укуси змії.
Ворог мій, відкрий мені серце своє…»
А думки хаотично кружляють в голові
Й шиплять щось, кожна про своє.
Шкода, що сонячний годинник не перевести
На декілька кроків назад,
Тоді б я вислухав усіх їх,
А потім викинув,
Чи закопав,
Щоб ні брат, ні супостат
Не сміялись з їх безглуздя…
Останній набіг на фортецю,
Остання хвиля й вже стіни пали,
Летять голодні стріли,
Наспівуючи щось про смерть,
І не спасуть ні кохання,
Ні віра…Лиш очі закривши
Я вихором шаленим вриваюсь
На найвищу башту
І прапор їхній кігтями роздираю,
Зірвав з голови тирана корону перемоги,
Та не до лиця вона мені—
Після війни,
Став я мов звір
І не надінеш вже на роги
Вінець перемоги.
Можна навчити убивати,
Та не можна навчити бачити смерть…
Бачу, вже вікторія близька,
Бачу, вже частину братів моїх
Обіймає тріумф,
Та мене оточив останній ворожий загін,
І тільки вимовити я встиг:
«Боги ваші мертві!
Іржаві ідеї, скуті рухи,
Вбита граціозність,
Де зараз та помпезність?
Що,засохли мрії після посухи?
Де розкіш, де храми, що упали,
Не переживши навіть тих,
Хто їх побудував!
Га!
Впало ваше місто, впало!»
І впав я, прибитий до землі списами.
Впав і бачу хмари,
Земля щось шепоче на вухо,
Покидаю це тіло стражденне,
Все у шрамах…
І тремтять мої губи…
Ще хочуть сказати,
Ні! Скоріш закричати хочуть,
Хочуть попити ще життя,
Та не можуть…
І підійшла до мене Смерть з маленьким бісеням,
Тай каже тому чортику:
— Дивись, людина померла.
А потім ще й мені, мов я не чув цього страшного лиха,
Прогриміла: «Ти мертвий»
Прорвались за мною до башти брати,
Та пізно…
І почесті воздали, як мужу,як воїну...
Несуть мене, а я…
Дивлюсь на обличчя у шрамах своє
У блискучому щиті.
Точніше дивиться душа,
Як моє тіло на щиті моєму несуть…
В ЛАБІРИНТІ ІЛЮЗІЙ
Прокинувся, десь,
Чи на хмарах,
Чи в глибині океану,
І райдуга з землі до неба стелиться …
А поряд у повітрі свиток кам’яний висить.
Читаю:
«Епохи в пошуках, стражданнях,
Рік кроків назустріч,
Година стрибку,
Хвилина мовчання…»
Тут поряд голос неземний,
Що під час битви про щось,
Для мене неприйнятне, благав,
Дійшов до мене. Такий гарний
Мелодійний, прозорий…
Так! Пригадав! Цей глас
Просив не покидати…
Бачу, дівчина іде до мене,
Мов ангел,
Відчуваю шурхіт завмерлих тіней,
Чую шепіт безодні у очах її…
Дивовижні очі… такі прозорі і глибокі…
В них потонути можна.
Здається, що коли вони заплачуть,
То побачиш себе в цих дзеркалах,
Свої пристрасті впізнаєш у них.
Стрункий стан мене підкорив.
Рухи,
Граціозні до безтями,
Її образ мене полонив…
Локони срібні її
Чарують назавжди.
Зрівнялася вона зі мною
І чую:
— Дивись у очі!
Я ж не буду жити тут вічно,
Я скоро піду…
Цей підмісячний світ занадто малий,
Щоб по ньому вічно скитатись,
Але тільки для мене він невеликий,
Для жалюгідних тіл людських - він неосяжний!
Ніщо не споконвічне
І ми не бездоганні.
— Стій! Я вхопив твою думку!
А тут я чую більше,
Ніж у тому світі!
Не треба більше слів,
Ніж треба!
Давай договоримось:
Скажи, хто ти
І що я є для тебе? —
За мить у вихрі полум’я і диму
З’явився преді мною демон,
З переказів прадавніх впізнав -
Це Саргерас – титанів син,
Ненавидить життя. Він
Перервав наш діалог,
Вбиваючи кожне слово в повітря:
— В золотій клітці немає вічного життя,
Зате є вічний спокій.
Ти такий молодий,
На шляху твоєму ще стільки страждань,
Ходімо зі мною! Станеш статуєю
В храмі людському! Будеш спокійно стояти,
будуть тебе прославляти! —
«Хіба це місце вже не схоже на тюрму?» —
Я миттю зупинив його. Мислю
Спинив, а він жахнувся тої сили,
Тої бурі у моїй душі…
— Ти ба! В примари
Появились крила?
— Я людина!!!
— Ти душа, що
Втратила зв'язок із тілом…
Запам’ятай:
Не знаєш ти, хто
Ця твоя прекрасна радниця,
Не пам’ятаєш, навіть, хто ти є,
Що далі буде ти не знаєш…
Тримай –
Це вічно палаюча частинка світу мого. —
І після прошов скрізь мене
І я одраз опинився посеред
Храму із льоду,
Що у лісі Кришталевої пісні,
Десь у серці країни Нордскол —
Краю світу, домівці драконів,
Покритій застиглими вітрами,
Навіть тіні там не порушаться —
Кристалами сапфірними стали.
Стою, тремчу…
Десь наодинці,
Серед синього вогню, в пітьмі,
Дерево вдалечині палає:
Дивлюсь на нього, як воно згорає…
Колись частинкою лісу був,
А тепер на моїх очах вже почорніле догорає…
Можливо й ми так, були фрагментом
Чого-небудь великого,
А зараз розкидані по світу,
Когось, чогось шукаємо, чекаємо,
А врешті-решт попелом опадаємо …
Замислився, як бачу:
Руки в мене кам’яні,
І став я сам, немов,
Відлитий з срібла
І підійшли до мене пілігрими
І дали крила:
«Лети — ще на закінчений твій шлях,
Живи — ще рано душу відпускати,
Тримай її, тримай в тюрмі своєї плоті…»
Накрили хмари враз мене,
І промайнув із ними через океан,
Сам не свій стою вже неподалік великих брам…
Величезні, золоті, сяють світлом. Що ж там?
— Для мне ти існуєш так довго,
Як картина на воді…
Ще не дорисована до кінця,
А вже нема початку… —
Тут знов я перед нею,
Мов і стояв так вічно.
— Навіщо говорити це мені?
Помер я в тому пеклі, та єдині
Душа і тіло мої…
Чи це ілюзія, обман?!
Боротися я буду,
Виб’ю ім’я своє на скрижалях віків!
Я присягався — продовжу й тут війну,
Якщо не… що ж мені потрібно, що ?!
— От бачиш, — Проникливо шепоче —
Ти зробив свій вибір,
От тільки ще не знаєш,
Куди він заведе…
Втрачаю силу тут,
Не мій це дім...
— Не покидай!—
Прощання…
Обійми,
Без питань,без сліз,
Теплий поцілунок.
Хто ж вона?..
Брама, щось простогнавши, відкрилась,
Вона зникла,
Не обернувшись…
Заглянув, туди у спіраль, де вона зникла…
Дивлюсь, повертається,
Та ще й з мечем,
І в граціозному стрибку
Розрубує мої надії…
Прірва спогадів…
Дивлюсь, там глибоко,
Спущусь туди з вогнем в очах,
З щитом в руках,
І здожену її…
Прірва спогадів…
Дивлюсь, а вона,
Чомусь з мокрими крилами,
До мене в обійми вертається,
Серце зупиняється,
А навкруги все падає
Й горить…
А потім попелом
Сиплеться на землю,
А й стою занімівши
У обіймах,
Але вже з повітрям
Прірва спогадів…
Скрізь бурю її погляд бачу,
Як знову падає вона з небес,
Крилами б’ється з хмарами
І хоче по блискавці забратись вгору,
Туди, додому…
І знов кінець,пітьма…І знову прірва…
Не бачу знов кінця події, хоч убий…
Убий?!
Як погляд відвести від дзеркала буття,
Від тої брами, куди моя душа зайшла?
Тут очі осліпило світло,
І підійшла до мене дівчина,
Десь стрічав я її,
Можливо,у спогадах,
Можливо не в своїх,
Та й каже:
— Все добре,
Тобі не можна було заглядати
У розріз часу і подій минулих,
Бо звідти сам не повернешся…
Ти потрапив у лабіринт ілюзій.
Нічого, я поруч, я витягла тебе,
З воскресінням…
Потім зрозумієш…
Хіба ще не все згадав?…
Як йти далі розберешся,
Бо двері можу я вказати,
А увійти повинен сам. —
І знов знайомий голос…Я кажу:
— А от тільки бачу по твоїм очам, що і там
Не врятуватися від цих ідей безглуздих! —
— Є вихід — станемо єдиним,
Якщо ні — пилинками залишимось
Для хаосу ілюзій…—
Я руку простягнув до неї:
— Так, я знаю,
Я для цього йшов…
ПРОЗРІННЯ
Не відділитися примарі душі
Від тіла людського
Раніше, ніж треба…
Я зрозумів:
На скрижалях віків,
Що на початку нового шляху
Я зустрів,
Сказано було думки мої,
Тепер я можу прочитати
Повністю їх,
Тільки зараз я прозрів:
«Епоха в пошуках тебе…
До тебе біжу по вогню,
Здається,
Він ніжить мене.
Страждання…
За рік від тебе…
Біжу забувши про рани,
Спотикаючись об хвилі,
Втрачаю цінні хвилини,
Тільки б до берега допливти…
Серце залишу на збереження тобі,
Щоб не спаплюжилось воно на війні…
А я за крок від тебе…
В екстазі очі підніму і руки простягну до неба.
Нічого, нічого більше не треба…
За мить від тебе,
Над вечір я покину цей Рай
І піду, віддам усе,
Заради спогадів про мене,
Що жити вічно будуть.
Хвилина мовчання…
…За мною.»
ЕПІЛОГ
Минули літа…
Сиджу на хмарі, поряд вона,
Мій ангел…
Мить зустрічі й знову покидає
Мене на самотнє скитання…
Я благаю…
— Як холодно вночі без тебе.
Ти розкажи мені про себе.
Я буду вічність пам’ятати
І райським птицям прославляти
Як я кохав, як я страждав
І як я все тобі віддав.
— Сам знаєш, що
Ти втратиш все здобуте,
Якщо дізнаєшся про те,
Чого не можуть знати люди,
Це твоя плата,
Клятва ж непорушна,
Ти вибрав сам колись
Продовжити війну…
Я зіскочив блискавкою
До землі,
Поглянути на те,
За що боровсь колись,
До чого вже не доторкнусь…
Відбудували місто,
Відбудували храм,
Стоїть там зараз
Пам’ятник мені,
А під ним на плиті:
«Великий воїн і тиран,
Виходив він живий з вогню,
Та впав у битві страшній,
Ввірвавшись в хвилю
Ворогів, мов самогубець
Впав до перемоги за хвилину…
І пам'ять про нього переживе століття!
Великий полководець,
Сама доля над ним
Німб перемоги несла,
Він — жах для ворогів,
Взірець для солдат,
Ніхто не переживе тисячоліття,
Та пам'ять про нього буде жити віка!
І з гордістю будуть казати:
Були часи Артеса,
Великих битв
І розквіту імперії Альянсу!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187676
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.05.2010
автор: Олексій Радник