Було таке враження ніби щастя в них попросту хтось поцупив.Секунди здавалися вічними,а рани впитані кровю вже ніколи не загоятся.
Серйозно з них це ніхто не прийняв.Здається їм просто хотілося відпочити від таких почутів,котрі давалися їм так тяжко.Не розуміючи наслідких,поперечні слова брали за живе кожного з них,а очі лише наповнювалися ненавистю.
Ось вже третій день,як вони не помічають одне одного,збігав свого кінця.Всі ці три дні вони бачились,але свої обличчя намагалися ховати за товстими слоями масок на грим.
Ніч.Покрова темряви брала до своїх обійм міста та села...нездався їй лише він.Скланки кави та цигарки заповнювали йому те місце,де раніше було кохання,а прохолода на подвірї ніби що хвилини била його по обличчі,не даючи ні на хвилину розслабитися.
Роздався телефоний дзвінок,простягнувши руку до мобільного його очі на секунду застигли."Вона".Не роздумуючи ні на секунду від підняв слухавку і першим ж словом промовив
-Я кохаю тебе!
Але вона не почула...чи то звязок не дав їй розібрати зміст слів,чи вона сама не хотіла їх чути,але він ніби впав з багатоповерхового будинку коли після свого зізнаня почув у відповідь її "Що?!"
Секунда здавалися вічністю,мовчання та тиша впліталися один в одного і вже почали поглинали його.
В памяті почали перебігати спогади про них:їхній біль,про радість,розчарування,сщастя,про слова,котрі ніби краплина життя що ранку заповнювали його,коли він їх чув.Не знаючи що буде далі він запитав у неї.
-Щому ти подзвонила мені?!
-Тому що не хочю показатися такою без душною!-награним голосом провила вона.
-Ти не така.Я це знаю!
-То ти знаєш,а інші ж ні!
-Тобі цікаві думки інших?!-стурбовано запитав він.
-Так.Мені не байдуже що про мене будуть думати!-промовила вона.
-Пробач мене...-попросив він.Він завжди просив у неї пробачення.Коли його то провина чи ні,він все одно перепрошував у неї.Він боявся що вона колись образится на нього і залишить його не пробачиним...
-Чому все так?!
-Ти сам це зробив-у відповідь сказала вона.
-Я?!Ніколи!!!Це ти,ти це все накоїла...Ти мене не кохала,і вже давно.Очі твої тебе видали,а губи ніби німими словами прошепотіли це мені на ухо.
-Ну да,ну да.Я ж сама погана,я ж в тебе сама погана!-вона завжди так говорила.Чи то так не хотіла щоб вона була ввина,чи то просто холод серця керував нею,та вів в зворотньому напрямку.
Вони вже давно знали що почуття їхні тухли як зірки з кожним днем,а руки їхні хололи без тепла.
Кохання давалося їм важко.Вже близько 4-ох місяців сердця їхні стукали не в той такт,а ніж що до цього.Щось яскраве та приємне проривалось між ними один-два рази на місяць,да й те тривало не більше одного дня.
-Ти повернишся?!Благаю!
-Ні!
-Я кохаю тебе,кохаю...повернись благаю!
-Ні!-холодно у відповідь промовляла вона.
-В чому ж тоді справа?!
-Звідки я знаю?!-з нерозуміням говорила в вона в слухавку.
-А я знаю...ми дуже схожі ззовні.але в одночас дуже різні в середині.Кохаємо ми також по різному.Я охайно та ніжно.ти ж загадково та брутально....
-Ну да,да...я ж туту сама погана!
-Не перебивай!Все саме так...я весь цей час бажав одного,щоб тобі було зручно,темпло,щоб по скронях котилися лише сльози радості,а метелики в шлунку порхали до останього дня цього грішного життя.
-Це не так!
-А як же?!-росчаровано запитав він.
-Знаєш,про наші с тобою стосунки в мене залишатся лише спогади болі,гніву,постійних сварок та розчарувань...
Колись,ще до тебе я дізналась що таке кохання.Я кохала.І сварилися ми одни раз...в остане...коли я просто вийшла та пішла геть.
То дійсно була любов,знаєш ось коли ти кохаєш,а людина дає тобі себе кохати,то такі почуття можуть існувати,Я кохала його,він давав мені це робити,а я кохала,терпіла,кохала.Плакала,але кохала.
Тобі кохати я давала.Так с початку ти дійно кохав,кохав так самовітдано що мені було страшно.Я була щаслива,і може десь через те як ти мене кохав я теж тебе кохала,але потім ти перестав це робити...а я ще довго давала тобі другий шанс знову покохати мене.А люди котрі не кохають,а просто чекають цього один від одного разом бути не можуть....ми разом бути не можемо.
-Тож ти не кохала мене?!
-Ні,ні,дурнику,кохала звичайно,але потім все пішло...
-Так все пішло,бо я хотів щоб я був коханим,щоб мене теж хтось кохав,щоб я був комусь потрібен...я вже бачив багато пар очей які ні на хвилину не відпускали мій погляд і кохали.кохали мене...але я ж в тобі...я твій...
я з тобою..
-Вже ні!-сказала вона...
Як би він цього не хотів,але по скроні побігла сльза,а обличчя почуло присмак солоного.
-Ти...ти те що було зі мною в перше.З тобою я вперше бачив сщастя,очі поринуті в турботу,сміх,справжні сльози...я дихав тобою.Я йшов по твоїх слідах...ти моє перше кохання!!!!!-затамовуючи подих та сціпивши губи говорив він.Протираючи обличчя щоб вона й гадки не мала що він дав слабинку,що він пустив сльозу.
-Я дуже співчуваю тобі що я твоє перше кохання,адже завжди хочется щоб перше було незкінченим,але моє перше кохання теж не стало вічним.Вибач що говорю про це.Я знаю що про це боляче слухати.
-Повернись!!!Зостанься зі мною!!
-Ні!-вкотре промовила вона.
Очі його вже не знаходили собі місця,а руки з кожною секундою трусилися все більше й більше.
-Прощавай!-сказав він і швидко положив мобільний до кишені.Повільними,розгубленими кроками він прямував до кухні.Приготував собі каву,витер обличчя та вийшов на вулицю...повільно підпалив сигарету та думав.
-Світанок...мона пішла разом з ніччю...
Всі свої думки та сподівання,розчарування та емоції він ховав у погляді на проміння золотвавого сонця,котре ледь ледь прокидалося після темної,важкої ночі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188448
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.05.2010
автор: Ruslan Zakharoff