Закину крила так далеко,
Щоби їх більше не знайти.
Посеред снігу люта спека -
Перемогли тепер Чорти.
І своє пекло підіймають,
Руйнуючи наш крихкий рай.
Вони тепер, напевно, знають,
Що часу в них зовсім обмаль.
І я, викидуючи крила,
Блукаю помічі шука.
Так сталося, що я безсила,
Протистояти не змогла.
Не стало сили врятувати
Єдину і важливу ціль.
Але сумні пісні співати
Не буду я, ти не проси.
Нам кажуть: "буде все інакше
І загориться світло скрізь".
Але душа у них пропаща,
В ній світло зовсім не горить.
Я позбираю всі ті думи,
Що сіяла по світу я.
Їх вперед себе нести буду,
Тепер це перша ціль моя.
І я, напевно, друзі, знаю
Накинуть нам вони ярмо,
Їх так багато зустрічають,
Готові дати їм будь що.
Вони сліпі й дурні, бо вірять
У їхні "праведні" слова.
Казати поперек не сміють,
Бо духу волі вже нема.
А нас, що так бажають волі,
Вони не розуміють геть.
І в кожнім нашім чеснім слові
Для себе бачать лише смерть.
Вони вже шиї підставляють,
Вже полюбивши те ярмо
І оди-пісні їм співають…
За що, брати? Скажіть, за що
Такая віра у Чортів тих,
Що пекло в рай наш принесли?
Я скидаю ці білі крила,
Бо сил не маюїх нести.
Я не підкорююся пеклу,
Я не підтримую Чортів.
Напевно, краще, браття, вмерти.
Коли тебе лишають крил.
09.02.2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188878
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 11.05.2010
автор: Лєха Суслик