Ні, не моє, не сонце,
І не моя примара.
Най, не зав`яже в кільця
Доля, як в небі хмари.
Попри усе, звикаю –
Фарби розводжу нишком…
Нащо? Не зволікаю,
Віск по краплинам тисне.
Вільна, легка споруда
З безліч числа хмаринок,
Кольору сонця – руда
Та з дощових блищинок.
Наче, Фата-Моргана,
Вийшла з-під криги в зорі
Завше, зненацька панна
У дощовім полоні.
Завше, як зорі – ясна,
Завше – незрозуміла:
Пані, панянко – панна,
Що від журби закрила.
Марево-блискавиця –
Доле моя пихата,
Райдужно-синя птиця –
Неба солодка вата.
Тільки торкнусь губами –
Тане, і лише присмак…
Дива Фата-Моргани,
Щастя-примари виблиск.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190336
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.05.2010
автор: Это_я_Алечка