Доленька

________________________________________________  for  Caleb,  2008

Моя  далека  ненароджена  Доленько…  Ти  живеш  зараз  в  моєму  місті,  відхрещуючись  від  приналежності  до  нього.  В  тобі  -  багато  чого  з  мене…  Я  дихаю  твоїми  атомами.

Та  все  ж  таки  ти  не  моя.

Моя  чужа  Доле…  Висока,  струнка  любительниця  зір  та  смачного  чаю…  Із  зеленими  очима  та  гарною  посмішкою.  З  білобрисим  чубом.  З  рівненькими  брівцями.  Доленько,  де  ж  ти  зараз?  Знаю,  ти  закохана  зараз.  І  я  щаслива  за  тебе.  Правда!  І  те,  що  ти  не  зі  мною,  робить  тебе  і  мене  ще  щасливішими.  Доленько,  тепер  ти  світило  на  іншій  орбіті.  Тепер,  зараз,  нині,  сьогодні,  о  цю  мить…  Я  зневажаю  час.

Ось  зараз  ти  поруч.  Ти  так  близько,  що  я  аж  відчуваю  твій  подих  на  плечах,  а  ось  ти  вперлась  мені  підборіддям  в  руку.  Я  пам’ятаю,  як  це.  Коли  моя  рука  -  в  твоєму  полоні.  Я  ніколи  цього  не  забуду,  як  вела  ти  мене  забуттям  цивілізації  до  буденності.  Чому  ти  не  зупинила  мене?  Та  тому  що  так  мало  бути.  Я  пам’ятаю,  як  це.  Коли  стаєш  заручником  твоїх  уст  і  тремтиш…і  тремтиш…і…Тремтіння  не  зупиняється  ні  на  мить.  Я  пам’ятаю,  як  це.  Не  знати,  що  буде  далі.  Не  знати  і  прощатися.  Назавжди.  Адже  після  того,  ми  й  не  бачилися  зовсім…

Лише  раз,  коли  я,  п’яна,  шукала  тебе  лабіринтом  людських  випорожнень,  майбутніх  людських  випорожнень.  Так,  Доленько,  я    була  такою,  коли  ти  мене  залишила  і  стала  іншою.  Ти  жорстока.  І  я  дякую  тобі  за  це  і  пробачаю.  Бо  ти  не  можеш  мене  убити.

Пам’ятаю,  ти  любила  казати,  що  тебе  люблять  тоді,  коли  розлюбиш  ти.  Так  от.  Я  виняток.  

Я  любитиму  тебе  вічно.  Тобі  пощастило.  Бо  ти  -  мрія  моя,  яка  вже  ніколи  не  стане  реальністю.  Тому  моя  любов,  я  впевнена,  ніколи  не  заплямується  нічим  смертним…  А  що  потім,  за  гранню?..

Я  не  потривожу  тебе.  Навіть  після  смерті  я  залишуся  страшним  спогадом  твоїм.  Напівмертвою  помилкою  та  емоційним  вибухом.

Думаєш,  що  все  це  я  пишу,  щоб  заспокоїти  власну  совість  від  признання  власної  помилки  втрати  тебе?  Ні,  все  це  я  пишу,  бо  знаю,  що  зробила  правильно.  Неймовірне,  божественне  між  нами,  те,  що  сталося,  -  спогад,  який  мені  залишиться  на  все  життя.  І  я  дякую  тобі  за  нього.  Твоє  нове  кохання  сильне,  як  я  щаслива  за  тебе!  Я  відпускаю  тебе,  Доле!

Я  відпускаю  твою  дорогу  від  своєї.  Я  молитиму  Небеса  і  Підземелля,  щоб  рятували  твоє  кохання  від  спогадів.  Щоб  була  одна  єдина  мить.  Навіки.  

Але  прошу  тебе,  Доленько,  покинь  мене.  
Бо  я  люблю  іншого.
І  хочу  любити  його  вічно…
До  закінчення  вічності…
До  її  колапсу…
До  мого  божевілля  в  апогеї…
До  того,  як  я  знову  побачу  тебе.  Надіюся,  цього  не  станеться  ніколи.  Не  неси  мені  біль.  Не  неси.

Не  вертайся  до  мене…Доле…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192711
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.05.2010
автор: Хельга Ластівка