Колись давно, ще перед початком Світу, жив-був Бог. Йому було одиноко. Незважаючи на те, що поруч сиділа його Мати. Він постійно думав – єдине, що йому подобалось робити. Думав він реченнями, в яких завжди були присутні два слова: Я ХОЧУ. Така була його забаганка, адже першим реченням, яке він подумав, було речення: Я хочу, щоб усі мої речення мали в собі Я хочу. От так. І от створив він Землю, Усесвіт, Міріади усього іншого, наповнив їх до країв усілякою мерзотою, аж раптом стомився чогось хотіти. От забаглося – і все (важко бути Богом)... І от Він сказав: Я хочу нічого не хотіти. І Він нічого не хотів. Не хотів хотіти знов. Не хотів не хотіти. Взагалі. І все це поширилось на Всесвіт. Так як Бог був його частиною. І Всесвіт не захотів. Нічого не траплялась. Ні злого, ні хорошого. Від початку світу такого не траплялось. Бог зациклився. Все змінило свій шлях. Мірно скрипіла фура часу. Ніде ні видолинки на шляху. Доля засумувала. Смерть приходила до відкритих дверей, а в Раю вже давно була глибока апатія. В Пеклі не смажили грішників, а лише підтримували вогонь. Не було війн. Не була дипломатичних місій Миру. Нічого не було. А поруч з Богом сиділа Мати. Вона гладила Бога по голові і теж нічого не хотіла. Їй не потрібно було щось хотіти. Вона – Мати. Однією рукою вона записувала все, що творилося в Всесвіті, іншою – виплітала зоряний небосхил на голові Бога. Ось так і було.
Одного байдужого дня якимось безпардонним чудом на Землі появився Янгол. Він виліз з недобитків тієї янголової пилюки, яка витріпувалась з решток ниток Матері Бога. Він довго чхав і плакав, так як йому багато чого не подобалося. Не подобалися сірі, одноманітні дні, не подобалися пани-демократи-бюрократи-та-інша-наволоч, не подобався сам Бог, з лупи котрого він появився. Він був не задоволений усім. Інші Ангели просто ігнорували його. І от, одного разу, відправився Янгол на іншу сторону Бога, до Анти-Бога, щоб хоч якось змінити ситуацію. Чи довго, чи коротко він ішов, то все одно. Ліпше сказати, що не йшов він взагалі. Просто добряче плюнув Богові в лоба, підняв одну повіку і штрикнув туди пальцем. Так і проснувся Анти-Бог. Він був невиспаний і страшенно в паскудному гуморі. Янгол мовив, ляскаючи його по фіолетовим щокам.:
– Прокидайся, небесна паскудо, поглянь, що братчик твій з Усесвітом наробив?
– Га? Шо? Не пішов би ти!...
– Чуєш, диви-но, тебе не поважають! Тобі не ставлять свічок! Тебе не бояться! І клали всі з Голгофи на Царство Твоє!
– Нє, ну ви видали таке паскудне творіння? Нашо я оце прокинувся? – бурмотів Анти-Бог, чухраючи собі ліву п’ятку, а вголос додав, - Чого ж тобі треба від мене?!
– Ти! ЩЕ! ПИТАЄШ?! – здичавів Янгол.
Він до сих пір ляпав Анти-Бога по усім незахищеним місцям тупим патиком, який виломав у найближчому саду Едема. Його тіло акумулювало гнів Усесвіту, який стомився НІЧОГО НЕ ХОТІТИ, який стомився бути мертвим. І тепер ця сила товкла головного *насяльніка* як загулявшу дівку.
- ТИ, паскудна наволоч! Одкрий нарешті свої баньки та не смій мені тут пашталакати не по ділу! Тако! Щоб все було як раніше!
Анти-Бог сів на свою затерплу гепу і витягнув з-за пазухи Бога і шмат хліба. Бог всівся йому на коліно і витяг Матір, щоб вона далі гладила його по голові. І всі вони сказали таке:
- Ти, Янгол, не копитихайся тут...Хочеш, щоб знову світ прокинувся? Подивися униз, – тріо підтягнуло до себе ближче маленьку Землю. жуючи добрячий шмат пшеничного пліснявого хліба, - Ми робимо їм краще. Ми зупинили процес самознищення цих малих і непотрібних істот. Не пам’ятаємо, чия була ідея дати їм в руки палку... Тепер вони гупають атомними цвіркунами, вбивають одне одного, розмножуються і ґвалтують планету. Ми не для них творили Усесвіт... І ти хочеш, щоб вони ЖИЛИ?! Що вони вигадали? Симфонії? Музику? Ляпали фарбами по паперу? А що ж у них всередині? НІ-ЧО-ГО. Пусто. Помежи їх є добрі, безнадійно добрі істоти. Але чого вони варті? Едему? Це так, заповідник для божевільних...- вони зітхнули, - Ми нічого не можемо вдіяти... Ці вар’яти, як тільки ми захочемо їх цирку, відіграються по повній... В їхньому існуванні немає змісту. І це кажемо ми, Творці...
Янгол стояв з патиком. І сльози образи і безвиході зіжмакали його, як хустину. Він стояв і дивився на Землю. Шукаючи там відблиск надії. Хоч якогось натяку на воскресіння.
- І був він розіп’ятий, і помер, і на ... – хрипів він, перебираючи каміння під ногами.
Космічне МИ знову запало в свою летаргію...
На Землі повсюди йшов дощ. Навіть в Антарктиді. Та всім було байдуже. І спустився Янгол з небес. І став перед людьми. І промовив:
- Едем і Пекло закриваються на переоблік. Тимчасово душі тих, хто помруть у період Апокаліпсису, будуть переправлені у Вічність. Ми не надаємо гарантії, що Нам вдасться врятувати вас звідти. Постанова небес від Одкровень Святого Янгола №345. Це спричинено загально всесвітнім колапсом вірності бажань і створенням універсального і абсолютного інгібітора Великого Абсолюту – Байдужості. Імунітету немає. Страждань немає. Нічого, Ніщо, Ніколи – є. Питання?
Перед Янголом купчилася велика біомаса з людства. Він, витративши останні сили, притягнув їх усіх сюди, і прокричав усе, що міг. Ця маса щось жувала, щось викидала, але слухала, бо мусила. Янгол ще повисів на юрбою і хотів вже знищувати їх, так як не бачив змісту їх існування, та раптом його за ногу злапала дівчина-жінка. Вона поплямкала сухими губами і, ніби згадуючи стару теорему, несміливо промовила:
- Чуєш, дядьку, а як же Любов?
Вона була вагітна. Любов’ю. Виявилось, вона дібралася до Янголової п’ятки, стоячи на плечах свого хлопця-чоловіка. Янгол дивився на них розширеними котячими зіницями і кліпав хвостом. Потім, якось страшно крикнувши, він схопив дівча-жінку під пахви, згорнув собі на руки. Хлопець-чоловік тривожно зиркнув догори, де висів Янгол. Але пернатий тихо спустився на землю і передав дівчину-жінку на руки хлопцеві-чоловікові. Потім обійняв їх і тихо сказав:
- Бережіть одне одного, Люди. Не будьте байдужими...
І відлетів. З посмішкою на устах. Боги просто давненько не спускалися до Людей. Поки існує Любов, поки вона народжується з кожним новим промінчиком Сонця, Байдужість не зможе вбити Усесвіт, думав Янгол, виявляється, от хто я. Він посміхався, несучи за собою веселку. Тріпаючи своїм обдертим криллям, він облетів навколо планети і дав Людям краплю свого бажання – бажання бути коханим і бажання кохати...
Як ви вже зрозуміли, все стало на свої місця. Боги далі хропли собі у своїй небесній халупі, а Люди далі товклися на маленькій Землі. Щоправда, вони стали доглядати її, перестали воювати, перестали молитися грошам. Перестали бути байдужими... Вони любили... Можливо, хтось хотів, щоб я трагічніше закінчила цю казку, та не можу. Віра моя – моя невід’ємна душа. І навіть Байдужість не зупинить мене.
А ВІРА МОЯ – ЛЮБОВ...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193126
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 01.06.2010
автор: Хельга Ластівка