З сумом згадую своє дитинство, що проходило у мальовничому селі на Бессарабщині, яке стало для мене настільки рідним, що досі видніються десь вдалечині милі серцю образи. Пам’ятаю теплі літні вечори, коли бабуся поралася надворі біля глиняної плити, а я гралася на стадіоні, який знаходився зовсім поруч, і тільки чекала, коли покличуть до смачного столу. Яке це щастя – вечеряти в напівтемряві з рідними людьми і насолоджуватися такими чистими та світлими хвилинами гармонії. А ще полюбляла спостерігати за вогнищем на городі після того, як зібрали кукурудзу, та ховатися у кланях з подругами. Дні проходили цікаво, весело, бадьоро. Навіть повсякденна робота (а в селі її, звичайно, багато) приносила тільки позитивні емоції. З кожним роком я ставала доросліша, і чим вище піднімалася по східцях життя, тим більше цікавості воно дарувало. Та останнім часом все раптово змінилося.
Мої роздуми не покидає той факт, що світ з кожним днем стає дедалі жорстокішим та байдужішим. Звичаї і традиції забуваються, нація втрачає збереження та продовження своєї історії. А пройшло ж не так й багато часу – років з 10. Ніхто з молоді, та і людей дещо старшого віку, тепер не варить мамалиги, не збирається за вечерею в родинному колі, не відзначає свята. А що вже говорити про національний одяг! Зараз існує тільки одне гасло: «Чим коротша спідниця у дівчат або модніша сорочка у хлопців, тим краще». Магазини заповнені імпортом і домішками. Складається таке враження, що людям це подобається, адже вони охоче купують копчене м’ясо чи сало, вдвічі переплачуючи, аніж готують самі. Легше придбати картопляне пюре чи суп у коробочці та розвести кип’ятком, аніж начистити картоплі і приготувати самому. Краще віддати дві гривні за маршрутку і проїхати двадцять метрів, ніж пройтися пішки. І все це – майбутнє покоління. Тривалість життя наших дідусів та бабусь, які жили в час, коли ніхто не знав про чіпси та сухарики, неординарні відбілювачі, зубні пасти і кондиціонери, складає приблизно 80-90 років. Цікаво, скільки проживувать наші діти, яким ще й року не виповнилося, а ми вже годуємо їх дорогими сумішами. А колись коров’яче молоко розводили водою, і що, хіба не виживали?
Та й міцність і авторитет сім’ї різко внизилися. Немає згуртованості, організованості, спільних традицій. Батьки не цікавляться справами дітей, не влаштовують родинний відпочинок. Снідають, обідають, вечеряють окремо. Немає ніякої цікавинки, ніяких повчальних і розважливих занять, уроків, як це було колись. Зараз діти сміються, як побачать свого однолітка, що випасає корову, чи допомагає на городі батькам. Так і виникає неповага, відмінність соціального статусу.
Раніше існували певні норми моралі, коли сусід допомагав сусіду, друг – другу, багатий – бідному, всі жили злагоджено і мирно. А зараз хіба немає норм моралі? Є. Але люди вирішили, що краще виділити ділянку пам’яті на згадку про похід до магазину за пивом, ніж на їх запам’ятовування та виконання. В наш час і син мамі чи допоможе? Все змінюється, та чи на краще? Напевно, ні. Допоки кожен думатиме тільки за себе, ніколи не повернуться незабутні хвилини щастя. Байдуже, багата людина чи ні, головне, щоб її серце наповнювала щира радість і позитив. Сьогодні досить популярна думка, що все купується і продається. Яка ж черства душа в тих, хто так вважає. Суспільство отруїлося неправдивою реальністю, яку саме собі ж і видумало. Всі женуться за матеріальними благами, думаючи, що в них – впевненість і благополуччя. Отак і живемо ми, сумуючи за минулим, роблячи хибні кроки у теперішнім і, руйнуючи майбутнє.
А, може, потрібно вибудовувати зовсім інші блага – блага духовні? Дайте відповідь на це запитання у своєму серці, без масок і зобов’язань перед кимось і, можливо завтра ви прокинетеся у зовсім іншому світі та з гордістю скажете: «Дякую Тобі, Боже, що подарував мені життя, адже воно – таке прекрасне»!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193430
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 03.06.2010
автор: Цикнева