Уже давно вона стояла
І плічми стіну підпирала.
Можливо знаючи, що поряд
Розбите серце плаче з горя.
Те серце в тілі, за дверими,
Сидить вже майже дві години.
І в часі втратилось зовсім…
Від цього тільки клопіт всім.
Вона синицю проміняла,
На журавля в далечині.
Та вже й сама пожалкувала,
За тим, що зрадила собі.
Колись давно пообіцявши,
Завжди приходити у снах,
Невдовзі вирішила: Радше
Змінить обіцянку на страх.
Уже й сама не знала нашо,
Сказала щойно, що пішла,
Змогла лишить. Для нього краще
Забути теж, вона ж змогла.
Та парадокс, бо все ж стояла,
Дивилась й бачила його.
На стінах колажі вбачала
Часів минулого свого.
Того, де вдвох, де більш нікого,
Жодних проблем, нема образ.
Немає відчаю страшного,
Нема й скупих обривків фраз.
Здається просто і типово.
Але не зовсім все це так.
Лиш двері, що замкнулись знову,
Констатувати будуть факт.
Якби ж почути їхнє слово,
Закуте в дерево на вік,
Дізналися б: не тільки горе
Лишив у пам яті їх рік.
І їх знайомство у маршрутці,
І перший погляд віч-у-віч,
Жахливий смуток у розлуці,
Фіалка з скла - лиш їхня річ.
Та от закінчилась ця казка,
Розбита обертом ключа
На дві частини. Ось, будь ласка,
Мета щасливого життя.
Аж раптом двері відчинились,
Хоч не побачив синь очей,
Але почув, бо зупинились
Повітря поштовхи з грудей.
Вона у темних окулярах
Присіла погляд. І змогла
Сказати лиш, що в його справах
Три фото якось не взяла.
І за дверима інші двері,
Що ділять світ на полюси.
Чи вчасно вихід із оселі
Вони відкрили і знайшли?…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194518
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.06.2010
автор: Ая