У душі сидить тяжкий тягар.
Він мене тягне до землі, а не до хмар.
У тягара свої на те причини,
Чому тягнуть мене у глиб цієї днини.
Тягар, як той впертий бик.
Упряг і тягне на нетямущий крик.
Ступа й ступа, і крок за кроком,
Все душу глибше тягне ненароком.
Вступила ніч у володіння часом.
А він все тягне,йде, як маже маслом.
Ось-ось всю душу вже затягне вглиб,
А я вже й не борюся, я вже звик.
Уже пройшло немало часу,
Коли всю душу вийме, а лишиться лиш м"ясо.
Тут вже й життя перед очима йде,
А той тягар все тягне й тягне і не йде.
Не йде моя душа із о́біту* свого,
Ніяк тягар не вйме*, що не віддам мого.
Бо не тримаю я Божество за ноги,
А Бог і сам не відпускає крізь пороги.
Й боротись кинув, тільки щоб погрався.
Бо душу не віддам, буду тримать за пальця.
Я силу духу маю сильнішую від йо́го.
Але нічого я не дам, бо розумніш за нього.
́́́
І будьте люди розумними і ви.
Не дайте тягару втягнуть вас до земли.
_________________________________
* о́біт - тіло
* не вйме - не зрозуміє
_________________________________
© Copyright: А.П.Кабвой 2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194579
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.06.2010
автор: А. П. Кабвой