Розчиняються, як цукор у каві, сотні різних, химерних облич
Серед них є і злі, є й ласкаві, але скільки ж німих протиріч!
Вони стоять у черзі по нірвану, ховаючи себе в моїх долонях,
Ба, не чуттєву, просто п’яну – таку, що пульсуватиме у скронях
Голосів цих чужих монотонності – я хапаюсь руками за подихи
Залишаю життя-невагомості, каюсь слізно за всі їхні огріхи
Наче з кубиків складене тіло, і вуста, що заклеїть мовчання
Очі в хмарах сховались невміло, затуманені частим риданням
І небо, перекреслене польотами, шрамоване хвостами літаків,
Керованих фантомними пілотами, загублене посеред днів
Я зашию у біль свої маски, загорну у саван їх тіла
Так втомили банальні відмазки, винувата у всьому сама.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195486
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.06.2010
автор: neverknowsbest