Це не наша провина у тому, що Земля
Кругла, а земляни - пласкі.
Вони є приземленими навіть радше, ніж приплюснутими...
Помаленьку змушеними звикати до землі...
Але це не наша з тобою провина у тому.
Коли ми разом, ми завжди на кілька сантиметрів
Здіймаємося в повітря, лише на кілька мілісекунд.
Земля відторгає нас, бо ми знаходимося в єдності.
Але для того, щоб підійнятись, нам необхідно
Прикріпитись чимось до висот, будучи безтілесною формою,
З якої проростає нитка за ниткою. Нас смикають,
Як маріонеток, але дають шанс хоча б злетіти
І ми знаходимось на мить і вириваємося з пласкості міст,
Карт, розграфлених невмілими руками вулиць,
Картонних дерев, руху цяток у напрямку до центру
Всесвіту. Де жоден з нас не є крапкою.
Бо ти є найкричущішим розділовим знаком,
Який пнеться у кожному моєму реченні
І вміло робить свою справу. Інколи тебе теж
Починають пресувати і ти, згорблений поринаєш
В задуму і невпевненість у собі, поринаєш у землю,
Щоб боятися дощу з хробаків, які, насправді
Давно під ногами. Бо смерть теж не є крапкою.
Крапкою, цяткою, ляпкою є людина, що лягла під прес.
А смерть, це лише "лапки", слабка умовність,
Яка витягає кожного своїми важелями із дещо
Густішої субстанції, аніж грунт.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197877
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.06.2010
автор: Ірина Храмченко