Суржик в нашому житті

Су́ржик  (буквально  —  «Суміш  зерна  пшениці  й  жита,  жита  й  ячменю,  ячменю  й  вівса  і  т.  ін.;  борошно  з  такої  суміші»)  —  побутове  мовлення,  в  якому  об'єднані  лексичні  та  граматичні  елементи  різних  мов  без  дотримання  норм  літературної  мови.  Термін  «суржик»  (без  додаткових  визначень)  вживається  переважно  щодо  українсько-російського  суржику.

             Суржик  –  це  дуже  цікаве  явище  сьогодення,  на  боротьбу  з  яким  всі  філологи  докладають  чималих  зусиль.  Але  мене  вже  давно  турбує  запитання:  чи  варто?  Зазвичай  він  розглядається  як  «засмічена»  мова,  а  що  коли  поглянути  на  нього  з  іншого  боку,  як  на  спосіб  передачі  інформації,  що  історично  формувався  певною  частиною  народу  і  має  право  на  життя?  
Кожна  жива  мова  не  може  включати  лише  літературно  коректні  слова,  оскільки  існують  стилі  мовлення,  котрі  передбачають  вживання  своєрідної  лексики,  існує  безліч  діалектів,  а  от  суржик  вважається  грубим  порушенням  мовної  культури.    Як  на  мене,  то  просто  несправедливо  ображати  носіїв  «спотвореної»  за  визначенням  філологів  мови,  оскільки  їх  провина  полягає  лише  в  тому,  що  вони  народилися  на  території,  де  вона  поширена.
Крім  того  в  Україні  не  має  такого  закутка,  де  б  лунала  чиста  українська.  В  більшості  міст  Східної  України  взагалі  спілкуються  виключно  російською.  На  мою  думку,  на  фоні  цього  звинувачувати  людей,  що  спілкуються  суржиком,  у  духовному  плебействі  чи  моральному  занепаді  просто  не  справедливо.  
Я  не  займаю  активну  позицію  захисту  суржику,  як  мовної  традиції  українців,  але  й  не  можу  байдуже  спостерігати,  як  жінка  пенсійного  віку,  що  має  величезний  життєвий  досвід,  можливо,  пережила  війну,  на  свої  очі  бачила  всі  процеси  становлення  України,  і  мала  б  становити  одну  з  найяскравіших  окрас  нації,  в  наш  час  вважається  не  повноцінною  складовою  суспільства,  адже  не  володіє  чистою  мовою.  І  тому  ж  народові  байдуже,  чому  вона  так  говорить.  В  той  час,  коли  інша  людина,  котра  вивчила  зо  два  десятка  правил  мови,  пишається  своєю  повноцінністю,  хоч,  якщо  розібратися,  не  має  що  цією  мовою  сказати  по  суті.  І  таку  людину  будуть  слухати,  адже  вона  користується  авторитетом.  Це  просто  величезна  проблема.
Та,  створюючи  даний  текст,  я  не  мала  на  меті  ні  здійснити  заклик  до  поширення  суржику,  ні  створити  ілюзію,  що  це  добре.  Просто  хотілося  нагадати  людству,  що  інколи  мета  виправдовує  засоби,  тобто  не  так  вже  й  важливо,  як  говорить  людина,  на  пыдгрунті  того,  що  вона  говорить,  коли  вона  висловлює  свою  думку  щиро  й  доносить  до  свідомості  своїх  оточуючих  дійсно  важливі  речі.  
Погляньмо,  скажімо,  на  політичних  діячів  нашого  часу.  Фактично  жоден  з  них  не  говорить  «щирою  українською»,  але  вони  є  народними  ідолами,  збирають  майдани  людей,  що  дійсно  підтримують  їх  з  феноменальною  відданістю.  Тобто  в  даному  випадку  лише  мінімальних  відсоток  населення  переймається  мовою  політиків,  тим,  як  вони  говорять,  для  більшості  значно  більше  значення  має  те,  що  вони  говорять.
Тому,  якщо  такі  недоречності  пробачаються  передовим  обличчям  країни,  чому  ми  не  можемо  прийняти  суржик  і  в  побуті  тих  населених  пунктів,  де  він  поширений?  Та  й  погляньмо  правді  у  вічі,  знищити  суржик  просто  неможливо,  як  неможливо  й  змінити  саму  людину  з  сіткою  її  переконань,  характеру,  сутності.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198656
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 01.07.2010
автор: Ая