Він загасить цигарку, протяжно скаже:
«О, в тій дівчинці щось було.»
Він не здатен висловить своїх вражень,
тому просто бовкне «Воно відчулось.
З неї мало вийти щось (дійсно ж вийшло –
обдивилось, встало і десь пішло)».
Хоча, каюсь заздалегідь – я буду
тоді певна, що досі йому забулась.
Врешті решт, заведено так – кидатись
Тим кліше «Дитинко, в тобі щось є».
(Це в цю пастку хочеться попадатись,
Це оте, що на нього мужик клює.)
І я мала б кинутись готуватись –
Підбирати сукню, черевички, снасті,
І не йняти віри своєму щастю…
Він про мене мало міг би розказати,
До пуття не зв’яже навіть кілька слів,
Він кидатиме недоречні жарти,
Наче він вже все в мені прояснив.
Його погляди туго так кимось зв’язані,
І такі розчаровуюче тісні,
хоча щось у ньому так чітко вказує,
що хлопака із непростих умів.
(Може й тужився розірвати пута,
А смикнуть сильніше просто не зумів?)
Буде силитись пригадати тупо,
що подумав, як вперше мене зустрів,
Що про нього я розказати можу,
Який план на мене тоді гострив,
Та і чим тоді я видавалась схожою
до його двоюрідної сестри…
Він ще раз сипне мені компліментів –
жмені десь так зо дві, а то й цілих три,
я своїм задумаюсь в тім моменті –
позіхну: говори собі, говори!…
Він запалить ще одну там цигарку –
хоч бери і собі отут закури, -
тільки дим, і грим, і вульгарні жарти –
реквізити зовсім не з тої гри.
Він казатиме, ніби добре знає,
що мене чекає у цім житті –
типу, з тими даними, що я маю,
треба буть на людях, на видноті;
я ж достойна щастя, земного раю –
жити в славі, в розкошах, в пишноті…
я ж творю, захоплюю, надихаю –
словом, не така, як оті, прості…
Ех шкода мені, що не та вистава –
Я б йому в обличчя запустила дим,
Щоби зрозумів, що не хочу бавитись,
Що не схильна клином вибивати клин,
Що вже непогано розуміюсь в людях,
І міняти бачення не кортить -
І коли мене при людині студить -
То пора послати під три чорти.
Ну скажіть, який би мужик нормальний
Міг би довго витримать мій цинізм?
Може справді варто ввімкнути гальма,
та іще приборкати фемінізм?
Перестати в світі шукать дуальність,
припинити зайвий маразм-ліризм,
Та ще щось учверити екстремальне
Щоби в епілог. (Чи хоч в епікриз.) –
Це ж, скажіть, яке те життя банальне,
Що собі свідомо десь шукаєш криз???
Він мені припише деяку фатальність,
І легкий юнацький максималізм…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199683
Рубрика: Портретна поезія
дата надходження 07.07.2010
автор: Ксенислава Крапка