ось так
в незриму безбереж
скресають зорі, мов цілунки…
Ти в мить таку зорю береш,
немов жадану діву-юнку,
спиваєш гріх її спокус,
покірність вуст й мовчазну згоду…
Самозакоханий – відбувсь
десь межи зав’яззю і плодом…
За мить ти став для діви ким -
коханцем, ангелом чи катом?
Найкращим в світі чи бридким,
вмить небо спресувавши в атом?
Цей незабутній зорекреш
в жагою перелиті перса…
Ти звісно першим був,
та все ж -
для тебе ця зоря
не перша.
Ніч зорелітна, мить пласка –
новим життям в пітьмі розквітла,
цілющим подивом листка,
іскринкою в фантомі світла
про-дзве-ні-ла –
вистругана
смичками цвіркунів
до найвищої октави…
стерпла –
зелен-гріхом
під вії-трави...
скресла
розкриком,
розхлипом,
розхлюпом,
розцвітом,
вибухом...
Родилися зоренята…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199704
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.07.2010
автор: Omega