В траві маленька жвава мурашва
снує свою стежину метушливо,
якийсь корінчик має за поживу,
і так в Господнім світі вижива.
Ручайно світ з довкілля витіка,
притрушені росою з ночі трішки
прикрасили галяву сироїжки,
їжак на голки тишу натика.
Як затишно… Панує благодать,
немов у шкаралупині – горішньо.
Літа зозулина розкукує торішні,
щоб зайвини задарма не роздать.
У небосинь залюблені лани -
руками пахнуть, людською душею.
І думається інколи: невже ми
в житті своїм вандали, дикуни?
Чи ми природі гибельно - чужі,
що все довкіл плюндруємо і нищим?
Аїдів світ без верху і без днища-
в зникомості холодній на межі.
За небайдужість я в житті - понад усе,
бо душі в нас не зовсім лопухасті.
Коли дійдем від зверхності до щастя -
можливо, Бог від нищення спасе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200266
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 10.07.2010
автор: Omega