Проснувсь світанок, обрієм всміхнувсь
І потягнувся, після сну, у небі,
Сполохав некваплИву зоряву,
Шепнувши вітром, що ховатись треба.
В опавших росах вмився у дворі,
Накинув чисту, вишиту сорочку,
Озвався жайвором високо угорі
І соловейком тьохнув у садочку.
А потім, засукавши рукави,
З-за обрію викочував Ярило.
Воно сердилось, фиркало згори,
Вогні з-під брів на землю наводило.
Не злісно, але погляд наче жар,
Аж квіти похилилися в знемозі.
Земля, рятуючись, віддала роси в пар
І каменем застигла на дорозі.
Тим каменем, розпеченим як сталь,
Обдала жаром п*яти і колеса,
Немов кричала у грядущу даль:
Не розсердіть Ярило більш, до біса!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201623
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 18.07.2010
автор: Борода