…Впродовж тисячоліть людство, наслідуючи Творця, ліпило з глини та тіста, виробляло з полотна, соломи, лози та дерева іграшки за своїм образом та подобою. І так само, як Творець, вкладало у них свою душу, щоб ті оживали. Моя розповідь про одну з таких іграшок. Звали її Леля. Оскільки це була лялька, то нею переважно гралися дівчатка. Але мова не про те. Навіть зовнішній вигляд її описувати буде зайвим. Оживала вона лише тоді, коли наставала ніч і дітвора, втомившись, відпочивала, бачачи солодкі-пресолодкі сни. Про майстра, котрий виготовив Лелю, нічогісінько невідомо. Але їй передалися його почуття і думки, котрими він переймався, виготовляючи дану іграшку. Хоч лялькар створив її усміхненою, але наповнив своїм внутрішнім сумом, переживаннями, страхами. Чому переживав – невідомо. Може, в нього щось не ладилось в сім’ї. Можливо, його спіткало скрутне становище. Але точно можна сказати, що сила його переживань та хвилювань затьмарила любов, яку він мав вкласти, передати новоствореній ляльці. Улюбленою лялькою для дітлахів Лелю важко було назвати. Не дивлячись на досить дороге й красиве сукно, з якого було виготовлене і оздоблене її вбрання, малеча рідко залучала ляльку до своїх ігор. Чому? Напевно через нещирість, яку вона випромінювала. Адже всі ми знаємо, як діти дуже чутливі до змісту, який заповнює форму, до неправди, яку видають за правду. Ніхто з дівчаток не вірив посмішці на вустах Лелі. Вона їх просто відштовхувала, і їм було нецікаво з нею гратися. Чи ревнувала Леля інші іграшки до діточок? Так, лялькар її цим наділив вдосталь. Кожну ніч вона тужила-плакала. Вона була самотня. З нею не спілкувались інші ляльки, оскільки для неї відводилось місце на зовсім іншій поличці. Або ж взагалі спочивала бідна на долівці чи десь у куточку, чи під ліжком, чи в темній скрині. Жахливо, але така реальність. Ну годі вже про погане й сумне! Адже в кожного з нас бувають як неприємні, так і приємні моменти життя. І от останні з яких якраз підкрадалися поступово до нашої лялечки. А все розпочалося з того, що до дитячого гурту долучився новачок. Ним виявилась дівчинка на ім’я Білявка. В це важко повірити, але її татком являвся, вже згаданий нами, майстер, що виготовив Лелю! Із перших же днів Білявку привернула увагу ніким не займана Леля. Невиключно, що вона могла відчувати почерк свого татуся. Але її тягло до ляльки з інших причин. Якщо в татові реалізувалась можливість майстерно створювати іграшки, то в його донечці – вдихати в них любов, життя. Вона відчувала в Лелі пустоту, яку їй було чим заповнювати. І вона це робила залюбки. Вперше з Лелею гралися цілий день. Це був найяскравіший і найприємніший момент в житті ляльки. З того часу в рейтингу улюблених ляльок вона піднялася на одну поличку вище. Тепер вона мала можливість спілкуватися з іншими ляльками, які вважали її новачком, оскільки раніше не помічали. Білявка легко увійшла у колектив і її всі полюбили. І ця любов розповсюджувалась і на Лелю, з якою Білявка частіше за всіх проводила час. Тепер колись нічні одинокі сльози Лелі перетворились на радісні і жартівливі обговорення в компанії побратимів і посестер. Пройшов деякий час і старі іграшки замінили новими. Білявка попрохала залишити їй в дарунок Лелю, оскільки ту мались викинути на смітник. Її прохання було легко виконане і дівчинка повернулась додому зі своєю улюбленою іграшкою. Леля була щаслива, бо знала від чого її врятувала Білявка. Вона дала їй життя вже вдруге… Так завжди буває. Проходить час і митець колись все-таки зустрічається зі своїм творінням. Не була виключенням і зустріч батька дівчинки з лялькою. Чи упізнав він свій витвір? Та в цьому, мабуть, ніхто б не засумнівався. Але, як виявилось, все було навпаки. Його, як спеціаліста, вразив даний витвір мистецтва! Так він її і називав – шедевром. Татусь Білявки шкодував, що за своє життя так і не зміг нічого подібного створити. А Леля на те тільки посміхалася, але тепер вже по-справжньому завдяки любові Білявки.
19/03/2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203915
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.08.2010
автор: Ростислав Свароженко