- Оце вже цікаво. Може скажеш, чому?
- Не знаю.
- От бачиш, а я знаю. Знаю, що ти навіть у заміжжі багато років залишалася одинокою. Ніхто не знав, скільки вила, як вовчиця, в подушку, намагаючись задавити бажання плоті, що кипіла, немов вулкан. Знаю, що робила спробу вдовольнитися любощами з іншими, і не змогла.
- Так, після того відчувала тільки огиду і сором. Але ж це було всього лише кілька разів...
- Даремно виправдовуєшся – не мені тебе судити.
- Таких як він - не було. Він залишився там, в молодості – гарним, здоровим, сильним, сексуальним.
- Ну залишився, то й залишився, що ж тепер – і тобі не жити? Адже ти його не кохала. Ага, он воно що... Це тому ти прокинулася вся в поту, метаючись по ліжку, мов від пропасниці? Приходив він...?
- Ні, то був сон. Його давно немає, ти ж знаєш...
- Але ти зберігаєш пам’ять, а вночі вона матеріалізується в твоїй підсвідомості. От і виходить, що ти викликаєш його звідти. А його потойбіччя – пекло. Хоч трохи усвідомлюєш, що це значить? Нагадати тобі твої ж слова: „пам’ять струшує сивину у лабіринти спогадів - сліди сахаються осколків” – то навіщо ж мучиш себе?
- Так. Я не хотіла... Знаю, що гріх, це дуже страшно. Та він дійсно приходив, взяв мене силоміць, вся моя воля і тіло були немов паралізовані. Проте, мені було так добре, як ніколи при його земному житті. Я усвідомлювала, що так не повинно бути. Не було продиху – здавалося, задихнуся. Не знаю, звідки прийшла молитва, але я не могла ворухнути губами, щоб проказати її. Лише в уяві... І руки для хреста не могла здійняти – лиш подумки. І тільки тоді звільнилася, і прокинулась.
- Отож бо й воно. І знову за ручку і папір – воно тобі потрібне? А ще намагаєшся моралізувати, повчати інших. Та ти навіть своїх таємниць не вмієш приховати. Куди воно годиться, оце твоє патякання: „Нікому в світі не скажу – хай буде наша таємниця, що ти ночами мені снишся, крилом майнувши за межу. Приходиш тихо, як тоді – у ночі світлої любові... Чи серце нудиться тобою, чи пророкує: буть біді? Які ті пестощі на смак у зойк очей твоїх холодних? Мов безкінечний лет в безодню – так страшно, неосяжно так... Ні рук таких, ні уст нема – вони пекельні і всевладні. А тіло вибухнути раде, неначе в нім вулкан дріма. Душа в зусиллі стрепене, щоб хрест покласти і молитву... А з підсвідомості: коли ти іще провідаєш мене?” От тобі й таємниця... І що про тебе після цього подумають? Краще б коханця знайшла – по крайній мірі, той живий був би. А то... Лише у своїх віршиках просторікуєш. Ет, що з тобою говорити? Ну от, скажи, навіщо ти думаєш про нього? Адже він хотів позбавити тебе життя. Якби не я, то...
- Що-о-о..? Ти тут до чого?
- Як то – до чого? Навіть лікарі не могли зрозуміти, як трапилося, що ти повернулася, вважай з того світу. Ти ж не станеш заперечувати?
- Н–н-і...
- Ну от. А ти мала б здогадатися. Сама згодом напишеш: „Смерть була за плечима – з голубими, як цвіт, очима. Я для неї – розкрита карта, а на карті – незнане завтра. Зачепила коси лиш краєм, підморгнула: - Ну що, вмираєм? Відказала на те їй в очі: „Я не згодна, я жити хочу! І вона відійшла, всміхнувшись, в тінь густу, у мою минущість, залишила мене в гондолі, по цей бік, щасливіший, долі”. А те, що я – твій ангел-хранитель, ще не здогадалась? Я постійно з тобою. І в сні напередодні того злощасного дня приходила, аби попередити про можливу біду, і ворожку надіслала.
- Дійсно, було таке. Так чому ж ти не вберегла мене?
- Як то – не вберегла? А оце хто – не ти? Е ні, голубонько... Ти мала пройти випробування, і отримати попередження. Ісус знав, що його чекає, а все пройшов, що належало. Твої страждання – то ніщо порівняно з його муками, та він не нарікав на долю. А те, що я ні на мить не залишала тебе – ні про що тобі не говорить?
- Ну-у-у... Можливо, я якось над цим не задумувалася.
- А пригадуєш, що подумала першим, коли прийшла до тями на лікарняному ліжку?
- Я ніколи не забуду тієї хвилини. Як зараз пригадую: за вікнами погожа днина ще зовсім юної осені, палатна тиша, і якась дивна пустота в душі – ні радості, ні розчарування, ні, як не дивно, навіть болю. Лише голова, немов свинцева. Я сказала подумки: „Господи, дякую тобі, що залишив мене на цьому світі. Дай мені сили піднятися, не втратити глузду. А ще змогу писати вірші. Обіцяю, я зумію бути вдячною, і „викарабкаюся” будь-якою ціною...”
- А далі що було?
- Далі я спробувала заримовувати слова, і відчула, що це мені вдається.
- Ось бачиш.
- А може, такого й не трапилося, коли б не подала на розлучення? Все-таки він кохав. Щоправда, кохання те було якесь незбагненне. „Гостро ноги тне осока, та й тому є своя причина. Бо веде нас любов така із зав’язаними очима”. Та, власне, й людиною він був не такою поганою. Запитай кого – ніхто поганого не скаже. Одна я знала, яким він бував різним: то ніжним, то веселим, то жорстоким і свавільним.
- Він був одержимий тобою і безвольний. Від того й спився. Не слід плутати кохання з одержимістю.
- Он воно що... Я все ніяк не могла зрозуміти, що діється. Так-так, дійсно! Адже він був мічений трьома шістками від народження. Крім того, був мені колись сон... Він страждав, він благав не залишати його, він погрожував. Та я просто не могла так більше.
• О... доходить тобі все-таки. Як там у тебе: „не говорім про долю звисока: ніщо на світі не буває дарма. А все оте, що день нам висіка, і є життя, що зветься мудро „карма”?
- Я робила все, що могла, аби вберегти наш шлюб, вірніш, те, що від нього лишилися. Якщо ти так усе знаєш про мене, то повинна пам’ятати : „ Вжалив місяць гострим жалом, аж душа затерпла! Я тебе не залишала – я ішла до тебе. Та в лиху годину кляту (щезни, потороччя!) – ти впустив у душу ката, наче хто зурочив. Стала каменем наріжним віха на мольберті. Це вона – безмірно грішна, що жадала смерті. Малювалось полотно – розтинались груди. Не привабливе воно – не дивіться, люди!”
- І навіщо було оте виставляти на люди? Терпи собі далі, як раніше. Не ти перша, не ти остання. Або зроби щось, якщо не хочеш терпіти. Сама ж кажеш собі: „ Забудь, ніщо не буде, як колись. Мигтять життя фатаморганні слайди. Поблідло те, від чого відреклись. Примхливим маревом оте, що прийде завтра”. До речі, в твоїй душі немає до нього ні злоби, ні образи. Як то?
- Яка може бути образа? Він не усвідомлював сам, що діяв. Та й, врешті-решт, хоч такою страшною ціною, але все ж звільнив мене.
- Між іншим, ти знала, що тебе чекає, знала... Сама винувата. В храм мала йти, покаятися, свічку поставити. Бачиш, навіть ворожка тобі ворожила, та хіба ж ти її вислухала? „ Не повірила ворожці, відмахнулась: геть іди! В тиші вітер подорожній замітав її сліди. Сива вісниця зухвало все пророчила біду. Хмари сонце заховали, під грозою далі йду. Десь за обрієм, я знаю, осінь в тиші золотій. то живу, то завмираю – досить стрітися біді. Гей, провіснице, поквапся знов мені поворожить! Я життя збагнула вартість, і тепер так хочу жить!” Ну то й живи собі на здоров’я! До речі, все хочу запитати тебе: чому вірші пишеш, як прозу – суцільним рядком?
- Все просто. Вірші і є прозою мого життя. Чому ж маю якимось чином їх виділяти? Пишу, аби „виплеснути в жар згусток крику – дати болю шанс стать безликим” . І взагалі, ти ж знаєш, в мене давно все стало на свої місця. То просто такий відрізок долі був. Спочатку майже одночасно пішли в світ кращий батьки. Не встигла отямитися, як спіткала нова біда. „Доля щільно з тривоги зіткана, з безіменних глухих кутів. Час, позначений чорною міткою, розклювати життя хотів”. Тепер я намагаюся хоч час від часу до церкви ходити, молюся...
- Ну і як же ти молишся? Невже молитви вивчила?
- Не лише вивчила, а й свою придумала. Ось послухай. „Печаль від серця відведи - про це щоденно я молюся. Та в душу заповза, мов гусінь, лиха супутниця біди. Від зла й образи захисти. У вірі укріпи навіки. Влий світла під мої повіки в дні холоду і самоти. Дай людям користь принести, хоч трішки світ змінить на краще. Аби давно спочилий пращур майбутній день мені простив. Своє призначення земне ущерть наповнить вищим змістом. Не просто бути - пити, їсти в цей світ покликано мене. Я певна цього... Боже, дай мені надію, мудрість, силу. За все, о чім тебе просила - у судній день мене спитай! Не дай обтяжитись пустим, не дай спіткнутися півкроком, щоб не зронити ненароком те, що належить донести. Дай крила мудрості, молю - аби душа сягнула висі. До серця словом озовися в час ніжності і мить жалю”. Ну от! Бачиш, усе в мене гаразд.
- Гаразд, гаразд... Знаю я твої гаразди. Завтра знов обійматимеш березу з сльозами на очах?
- Та не бурчи вже. Тебе послухати, то й посумувати трішки не можна. Ліна Костенко як мудро сказала: „блаженний стан душі мистецтву не сприяє”. Прийде завтра, тоді й побачимо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204128
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.08.2010
автор: Omega